Читать «Американський психопат» онлайн - страница 243

Я здригаюсь і повільно витираю чоло серветкою.

— І що ж це було? — обережно питає Джин.

Я заплющую очі, три слова випадають у мене з рота, злітають з губ:

— Убити… всіх… яппі.

Джин нічого не каже.

Щоб порушити цю незручну тишу, я кажу єдине, що спадає мені на думку:

— А ти знала, що першого собаку Теда Банді, колі, звали Лессі? — Пауза. — Ти про це чула?

Джин дивиться на свою тарілку так, наче та її бентежить, потім підводить на мене очі.

— Хто такий… Тед Банді?

— Облиш, — зітхаю я.

— Слухай, Патріку. Нам треба про щось поговорити, — каже вона. — Принаймні мені треба з тобою поговорити.

…там де були природа та земля, життя та вода, я побачив пустельний пейзаж, безкінечний, схожий на якийсь кратер, настільки позбавлений сенсу, і світла, і духу, що це неможливо осягнути на рівні свідомості, і якщо підійти ближче, мозок відсахнеться, нездатний сприйняти побачене. Це було настільки чітке, реальне, близьке мені видіння, що в чистоті своїй воно видавалось майже абстрактним. Це я міг зрозуміти, саме так я проживав своє життя, довкола цього рухався, саме так обходився з реальністю. Це була та географія, довкола якої розвивалась моя реальність: мені ніколи не спадало на думку, що люди добрі, чи що людина може змінитись, чи що світ може бути кращим місцем, якщо отримувати задоволення від почуття, чи погляду, чи жесту, від любові чи доброти іншої людини. Нема нічого позитивного, вираз «щедрість духу» нема до чого застосувати, це кліше, це поганий жарт. Секс — математика. Індивідуальність уже не розглядається. Що таке розумові здібності? Дайте визначення розуму. Бажання не має змісту. Інтелект — не панацея. Справедливість мертва. Страх, взаємні звинувачення, невинність, співчуття, провина, марність, невдача, сум — це ті речі, ті емоції, яких ніхто більше, направду, не відчував. Роздуми марні, світ не має сенсу. Єдина незмінність — зло. Бог не живий. Любові не можна довіряти. Поверхня, поверхня, поверхня — це все, у чому люди знаходять сенс… такою я бачив цивілізацію, величезною й розірваною…

— …і я не пам’ятаю, з ким саме ти говорив… це не має значення. Важливо те, що ти був дуже сильним і водночас… дуже милим, і тоді, здається, я вже знала, що…

Джин відкладає ложку, але я на неї не дивлюсь. Я спостерігаю за таксі, що їздять Бродвеєм, однак це не зупиняє того, що відбувається, бо Джин веде далі: