Читать «Американський психопат» онлайн - страница 242

— Хочеш спробувати? — питає вона.

— Я на дієті, — відповідаю я. — Але дякую.

— Тобі ж не треба худнути, — щиро здивована Джин. — Ти жартуєш, так? Ти чудово виглядаєш. Дуже стрункий.

— Завжди можна бути стрункішим, — бубоню я, дивлячись на машини на вулиці, щось мене відвертає, не знаю, що саме. — Можна… краще виглядати.

— Що ж, може нам тоді не варто вечеряти? — стривожено каже вона. — Не хочу заважати твоїй… силі волі.

— Ні. Все гаразд, — кажу я. — Все одно я не… дуже добре себе контролюю.

— Серйозно, Патріку, я зроблю все, що скажеш, — каже Джин. — Якщо не хочеш вечеряти, то не будемо. Тобто…

— Все гаразд, — наполягаю я. Щось клацає. — Не варто так прислужуватись йому… — пауза, і я виправляюсь: — Тобто… мені. Добре?

— Я просто хочу знати, чого ти хочеш, — говорить вона.

— Хочу жити довго й щасливо, — саркастично кажу я. — Ось чого я хочу.

Я уважно дивлюся на Джин десь із півхвилини, потім відвертаюся. Вона принишкла. Через деякий час замовляє пиво. На вулиці спекотно.

— Ну ж бо, всміхнись, — трохи згодом заохочує мене вона. — Немає причини сумувати.

— Знаю, — зітхаю я, трохи м’якше. — Але… важко посміхатись.

У наші дні. Принаймні мені важко. Здається, я до цього не звик. Не знаю.

— Саме тому… людям потрібні люди, — ніжно каже Джин і намагається зустрітися зі мною поглядом, відправляючи в рот ложку недешевого шербету.

— Не всі. — Я сором’язливо відкашлююсь. — Чи, може, люди компенсують… Вони підлаштовуються… — Довга пауза. — Люди можуть звикнути до всього, так? — питаю я. — Звичка всяке з людьми робить.

Ще одна довга пауза. Джин збентежено каже:

— Не знаю. Напевно… але все одно треба намагатися… щоб хорошого у світі було більше… ніж поганого. — І додає: — Ну правда ж?

Вона спантеличена, немовби її дивує, що вона взагалі це сказала. Повз нас проїздить таксі, з вікна лунає музика. Знову Мадонна: «Життя — це загадка, всі мусять лишитись самі…» Голосний сміх за сусіднім столиком лякає мене, я нахиляю голову і чую, як хтось говорить:

— Інколи те, як ти вдягаєшся на роботу, змінює все.

Тоді Джин щось каже, я прошу її повторити.

— Ти ніколи не хотів зробити когось іншого щасливим? — питає вона.

— Що? — перепитую я, намагаючись зосередитись на ній. — Джин?

Вона сором’язливо повторює.

— Ти ніколи не хотів зробити когось іншого щасливим?

Я дивлюся на неї, мене омиває холодна хвиля страху, гасить щось у мені. Я знову відкашлююсь і, намагаючись говорити дуже впевнено, розповідаю їй:

— Я нещодавно був у «Солодкому рифі»… карибський заклад у Нижньому Іст-Сайді, ти знаєш…

— З ким ти був? — перебиває Джин.

З Жаннетт.

— З Еваном Мак-Ґлінном.

— А, — киває вона, з помітним полегшенням.

Вірить мені.

— Байдуже… — Я зітхаю і веду далі. — Я побачив у вбиральні якогось хлопця… цілковито… стиль Волл-стрит… костюм із шерсті, віскози та нейлону на один ґудзик… «Лучіано Сопрані»… бавовняна сорочка від… «Ґітман Бразерс»… шовкова краватка «Ерменеґільдо Зенья», розумієш, я впізнав його, це був брокер на прізвисько Елдрідж… я бачив його «У Гаррі», і в барі «Au», і в «ДюПлексі», і в «Алекс їде в табір»… у всіх тих місцях, але… коли я зайшов до вбиральні за ним, я побачив… він писав… писав щось на стіні над… пісуаром, біля якого стояв. — Я змовкаю, роблю ковток пива. — Коли він побачив, що я увійшов… він перестав писати… сховав свою ручку «Монблан»… застібнув штани… сказав мені: «Привіт, Гендерсоне»… поправив зачіску перед дзеркалом, відкашлявся… наче нервував, чи… чи ще щось, і… вийшов. — Знову пауза, ще один ковток. — Тож… я підійшов, щоб скористатись… пісуаром і… я схилився… щоб побачити, що він… написав.