Читать «Американський психопат» онлайн - страница 229

«Г’юї Льюїс енд зе Ньюз»

«Г’юї Льюїс енд зе Ньюз» увірвалися з Сан-Франциско на національну музичну сцену на початку десятиліття з однойменним рок-поп альбомом, який видав лейбл «Кризаліс», хоча вповні, й у творчому плані, і в комерційному, розкрили себе лише в хіті 1983 року «Спорт». Їхнє творче коріння очевидне (блюз, мемфіський соул, кантрі), однак в альбомі «Г’юї Льюїс енд зе Ньюз» вони, здається, намагалися використати популярність стилю нью-вейв кінця сімдесятих-початку вісімдесятих, тож цей альбом (хоча це все одно вражаючий дебют) вийшов дещо жорсткий, надто панковий. Це помітно в партії ударних на першому синглі «Деяка моя брехня правдива (рано чи пізно)», фальшивих аплодисментах у «Не змушуй мене це робити» і партії органа в «Прогулянці». Усе це трохи напружувало, однак жваві тексти на кшталт хлопець-хоче-дівчину та енергія, яку привносив у кожну пісню вокаліст Льюїс, були доволі свіжими. Чудовий соло-гітарист Кріс Гейс (він теж іноді на вокалі) теж не псує загальну картину. Його соло оригінальні, імпровізаційні, що властиво для рокових пісень. Однак клавішник, Шон Гоппер, схоже, віддає перевагу дещо механічній грі на органі (хоча фортепіанні партії в другій половині альбому звучать краще), а ударні Білла Ґібсона були надто приглушені, щоб сильно впливати на звучання. Тексти пісень теж поки далекі від досконалості, хоча чимало пісень запам’ятовуються, у них є натяк на бажання, жаль та страх («Годі намагатися» — одна з них).

Хоча хлопці родом із Сан-Франциско і мають чимало схожого зі своїми південнокаліфорнійськими колегами «Біч Бойз» (чудові гармонії, витончений вокал, прекрасні мелодії — вони навіть позували з дошками для серфінгу для обкладинки свого дебютного альбому), в їхній творчості є відтінок безнадії та нігілізму панк-рок-сцени Лос- Анджелеса тих часів (на щастя, вже забутої). А щодо «Сердитих молодих людей» — послухайте Г’юї в піснях «Кому яке діло», «Годі намагатись», «Навіть не кажи, що ти мене любиш», «Проблеми в раю», навіть назви свідчать самі за себе. Г’юї співає так, наче він чимало витерпів і розчарувався, і група часто звучить не менш агресивно, ніж «Клеш», чи Біллі Джоел, чи «Блонді». Не слід забувати, що насамперед варто подякувати Елвісу Костелло за те, що він відкрив Г’юї, котрий грав на губній гармоніці в другому альбомі Костелло, невиразному й нудному, «Моя мета — це ти». Льюїс запозичив у Костелло його гіркоту, хоча почуття гумору Г’юї значно цинічніше. Елвіс може вважати, що інтелектуальна гра слів не менш важлива, ніж гарно проведений час і контроль над власним цинізмом, та мені цікаво, що він думає з приводу того, що записи Льюїса продаються значно краще, ніж його альбоми?