Читать «ДНК» онлайн - страница 13

Мені від початку здалося, що якоїсь чіткої програми керівництво страйку просто не має. На мітингах переважно скаржилися. Ну чи звинувачували. Або скаржились і звинувачували водночас. Можливо, справа була в місці страйку, можливо, давалася взнаки специфіка залізниці, але зовні страйкарі справді нагадували пасажирів, що чекають на важливий потяг, аби вибратися звідси подалі й назавжди. А потяг усе не приходив і їм просто випадало сидіти далі в тих-таки прокурених переповнених залах. Якогось дня Фінкельштейн закликав заарештувати жандармів і пристава, відібравши в них зброю. Арештували. Арештовані, слід сказати, не надто й опиралися — дозволили відконвоювати себе до підвальних приміщень, на долю не нарікали. Утім, уже за день, на черговому мітингу, куди їх привели міліціонери, арештовані попросили відпустити їх, віддавши їм їхню зброю. На диво, страйкарі погодилися. Збоку все це нагадувало поділ майна у великій, але дружній родині. Ми з друзями-юнкерами не надто розуміли сенс усього, що відбувається, проте намагалися не втручатися в дискусії ораторів. Мітинг завершився тим, що проголошено було незалежну робітничу Люботинську республіку. Після чого мітинг розійшовся.

Уночі я лежав у жандармській, з головою замотавшись у шинель, аби не так дошкуляло світло електричної лампи й тютюновим дим, який виповнював приміщення, і думав, що, можливо, це і є та республіка робочих людей, про яку нам усім ішлося. Можливо, це й була нагода вийняти її з наших грудей і втілити в довколишній реальності. Разом з усіма цими робітниками депо, з жандармами, з Фінкельштейном, урешті-решт. Звідкись же вона мала взятися — наша республіка? З чогось же її можна було все-таки вибудувати?

З Харкова тим часом надходили тривожні вісті — повстання в місті придушили урядові війська, говорили про велику кількість загиблих і ще більшу — поранених. За пару днів на станції з’явилися солдати. Страйкарі забарикадувалися. Вирішено було почати перемовини. До солдатів вийшов хтось зі страйкому. Солдати сприйняли це як належне, зв’язали перемовника, розвернулися й рушили на Харків.

Наступного ранку, на черговому мітингу, схвильований і зденервований Фінкельштейн скаржився на підступність влади й звинувачував її в безпринципності. Закликав привести сюди всіх відпущених під розписки жандармів і влаштувати над ними товариський суд. Жандарми почали стягуватися. Були в домашньому, мали не найкращий вигляд. Закінчився суд цілком несподівано — висловившись іще раз на рахунок продажності влади, Фінкельштейн раптом запропонував усіх полонених спалити в трубі паротягобудівельного заводу. Дивно, але його навіть підтримали. Відчувалося, що республіка доживає останні дні.

Десь так воно й сталося. Зваливши на вхідних стрілках паротяги, страйкарі виграли якийсь час, проте ситуація змінилася й слід було чекати на неприємності. З’явилися вони вже наступного дня у вигляді солдатів і козаків з артилерією. Станцію оточили. Несподівано ми всі опинилися в пастці. Включно з жандармами, яких так і не встигли спалити. Я відчував, як територія моєї республіки різко скорочується, підступаючи мені до горла й заважаючи дихати. Цього разу військові вирішили ще більше спростити перемовний процес. О п’ятій вечора почався артилерійський обстріл. Горіли вагони, кричали жінки, розбігалися підлітки. Хтось залишився лежати назавжди на підсмаженому люботинському снігу, хтось намагався пробитися крізь армійські лави й потрапляв просто до рук солдатам, хтось нажахано забивався під лави й підвіконня в приміщенні станції. Ми з ще одним юнкером вже після першого вибуху вискочили з приміщення, пробігли пероном, перекотилися коліями, на яких громадилися товарні вагони, добігли до майстерень, заскочили крізь напівпрочинені двері, вибралися через розвалене вікно, опинилися десь на запасних коліях, поповзом оминули козацький патруль, прослизнули крізь чийсь яблуневий сад, промчали подвір’ям і викотилися на бокову вуличку, освітлену високим вогнем пожежі. Це горіла наша республіка. Усі її тридцять товарних вагонів.