Читать «ДНК» онлайн - страница 11

Дивно, але організаторів вибуху, себто нас, так і не знайшли. Країна безнадійно втяглася в японську кампанію, героїчна смерть за віру, царя й Вітчизну виглядала не такою вже й фантастичною.

Та про смерть думати було зарано. Почалися речі куди цікавіші. Почалася й швидко минула зима, а за нею весна 1905-го. Ми всі вчилися вимовляти слово «революція».

Аглаю я зустрів за два тижні після вибуху, коло кірхи. Зрештою, це не складно — якщо стояти під лютеранською церквою достатньо довго, за якийсь час можна побачити всіх лютеран міста. Вона мене не впізнала. Я їй про себе нагадав. Вона не втішилася нашій зустрічі, хоча поводилася доволі ввічливо й навіть дозволила провести її додому. Утім, про родину розповідати не стала. І про мою не розпитувала. Мабуть, це все складно було назвати любов’ю. Хоча — що тут складного?

У стосунках зі мною Аглая тримала чітку дистанцію. За перший місяць нашого знайомства навіть не поцікавилася, як мене звати. А коли я назвався сам, довго сміялася. Так тривало цілу зиму. І цілу весну. Ми зустрічалися біля кірхи й ішли гуляти містом, що повільно відігрівалося після виснажливої зими. Лютерани мене насторожували, проте я вперто тримався. Аглая так само трималася, ні на мить не втрачаючи пильності. І коли моя прив’язаність до неї поступово стала переходити на відчай, я раптом згадав про маму. Написав їй листа, попросив поради. Мама відповіла несподівано швидко. І невиправдано коротко. Порадила носити тепле взуття й згадати про свого Бога. Я десь так і зробив, і під час наступної зустрічі зайшов за Аглаєю безпосередньо в кірху, побачив її в кутку, проштовхався крізь натовп лютеран і став у неї за спиною. Вона відразу ж мене помітила, проте продовжувала співати. І я теж почав співати. Слів я, щоправда, не знав, проте благодать лютеранського бога відкрилася мені настільки зримо, що я просто підхопив цей величний мотив, який лунав довкола, і вже його не полишав, а він, своєю чергою, не полишав мене. Того дня, прощаючись, Аглая вперше дозволила себе поцілувати.

Що здатна змінити революція? — питав я себе. Революція може змінити країну. Чи можна в такому разі змінити те, що існує виключно у твоїй уяві? За що ми боремося? — питав я себе далі. Хто за нами піде? Революціонери в розчиненому повітрі, країна, якої не існує, ідея, базована на спогадах і віруваннях — кого можна захопити такою метою, хто ляже кістьми за ці фантоми? У моєму житті було надто багато сумнівів і недостатньо любові. Сумнівами можна було бодай із кимось поділитися.

— Сумніви — це добре, — сказав мені якось Духовний. — Сумніви свідчать про те, що наша справа не є для тебе чимось несправжнім, чимось схематичним, на кшталт математики.

— Чи гігієни, — додав я.

— Чи гігієни, — не зрозумів мене він. — Ти сумніваєшся, а отже, віриш. Поглянь на євреїв, — повів він рукою довкола. — Де їхня держава? Де їхній Бог?

— Де? — перепитав я.

— Отут, — приклав він руку собі до серця. — Так що сумнівайся. Але не надто голосно.