Читать «ДНК» онлайн - страница 15

— Яку дитину? — не зрозумів він.

— Нашу, — пояснив йому.

Якусь мить тато напружено мовчав. Тоді мовчки розвернувся й пішов до будинку. Нас не запрошував.

За якийсь час ми виїхали до Одеси. Знайомі партійці допомогли нам виправити документи. Наприкінці зими ми опинилися в Румунії.

У Бухаресті нам так чи інакше довелося отиратися в емігрантських колах. Зі Сходу сюди постійно прибували учасники революційних виступів. Я відразу ж зазнайомився з членами російської соціал-демократичної партії. Саме вони й допомогли мені влаштуватися на завод «Альфа». Робота була важкою, але потрібно було утримувати родину. Восени того ж року в нас народилася донька, яку ми назвали Терезою, на честь святої. На заводі я затоваришував із багатьма земляками. Особливо вирізнявся з-поміж них такий собі Андрій Якович Водка (за паспортом, щоправда, Водченко, проте відгукувався все ж на Водку) — матрос із «Потьомкіна», мій земляк із Нової Водолаги. Був Андрій Якович артилеристмейстером, на момент початку повстання відслужив на флоті сім років і навіть в еміграції поводився підкреслено незалежно, говорячи з усіма лише російською навіть там, де його не розуміли, себто всюди. Почувши від мене одного разу ім’я Ніцше, відразу ж почав дискутувати й не погоджуватися, сказав щось на зразок того, що, мовляв, Заратустра Заратустре рознь и шо, мол, лучше уж читать, браток, нашего пролетарского писателя Горького, старуху Изергиль, браток, — вещь посильнее Фаустагете будет.

— Фаустагете? — перепитав я.

— Фаустагете, — підтвердив Водка.

У цехах «Альфи» на той час загалом працювала публіка непередбачувана — від учорашніх приват-доцентів до бойовиків-есерів. Про Заратустру тут говорили, як про сусіда, який давно не повертає позичене. Поза тим, умови праці були нестерпними, зарплатня — жалюгідною, і ми з Аглаєю ледве зводили кінці з кінцями. Усе це не могло не позначитися на стосунках. До того ж коло моїх знайомих теж не викликало в моєї дружини-лютеранки надмірної симпатії. Якоїсь миті стало зрозуміло, що родина наша просто перечікує важкі часи, а ось чи перечекає — гарантії ніхто дати не міг, оскільки вони й не думали минати. Навесні дев’ятсот восьмого року Аглая через спільних знайомих отримала звістку про смерть свого батька. Для неї це стало останньою краплею в її сумнівах і ваганнях. Вона вирішила їхати. Кликала мене з собою. Говорила, що з підробленими документами в нас не має виникнути проблем, що ніхто нічого не запідозрить, що все обійдеться. Зрозуміло було, що вона просто хоче додому — поближче до своїх лютеран, поближче до свого бога, поближче до нашої дивної Батьківщини, яку кожен із нас вважав своєю. Я не міг її втримати. Але й поїхати з нею теж не наважився.

— Марку, — питала вона, стоячи на залізничному пероні, — що ти хочеш тут знайти? Чим будеш жити? Чому відмовляєшся від найважливішого?

— Найважливіше, — відповідав я, намагаючись утримати в руках клунки з їхніми речами, — аби вас не зсадили просто на кордоні.

— Бога в тебе немає, — утерла вона сльозу.

— Бог помер, — нагадав я.