Читать «ДНК» онлайн - страница 9

Останні тижні літа минали в безкінечних розмовах про необхідність рішучих дій і доброчинну природу системного терору. До наших розмов долучалися друзі-юнкери. Як люди, безпосередньо причетні до військової справи, ми усвідомлювали всю вагомість і значущість наших подальших кроків. Нас це наснажувало. Хоча мене особисто ще й неабияк лякало.

Одного ранку наприкінці серпня мене розбудив старший Духовний. Я відразу зрозумів, що щось сталося — вигляд у нього був нажаханий, говорив із неприхованим відчаєм. Розповів, що цієї ночі молодший Духовний, готуючи вибухівку, підірвався й лишився без обох рук.

— Він надто хвилювався, — плакав Іван, — просто не втримав її, вона вислизнула йому з рук.

Я раптом чітко й детально уявив собі, як це могло статися. Бомби, які вони майстрували, мали хімічний запал. До них допасовувалися скляні трубки з сірчаною кислотою, з прилаштованими до них свинцевими грузилами. Щойно бомба падала чи стикалася з твердою поверхнею, трубки лускалися й кислота займала суміш бертолетової солі з цукром. Усе це призводило спершу до вибуху гримучої ртуті, а затим — і динаміту. Уся небезпека полягала в тому, що скляна трубка могла зламатися будь-де й будь- коли, що й сталося, вочевидь, із молодшим Духовним. Де він міг її майструвати, цю фатальну бомбу? У себе в кімнаті? У комірчині? На піддашші? Я уявив, як він рвучко обертається на якийсь крик чи порух унизу, в помешканні, і громіздка конструкція вислизає йому з рук. Він ще встигає усвідомити, що зараз станеться, і навіть устигає потягнутися вслід руками, аби підхопити бомбу, і навіть підхоплює її, і серце його, що цієї миті було завмерло, робить пробний поштовх, але бомба виявляється слизькою й непокірною, як річкова риба, і знову вибивається йому з рук, і падає на всіяну пташиним послідом і пір’ям дерев’яну долівку, і тут таки вибухає, осліплюючи й оглушуючи його, відриваючи йому обидві кисті, розбризкуючи довкола, ніби коштовні краплі літнього річища, його червону гарячу кров. Я подивився на старшого Духовного й заплакав. Він подивився на мене й теж заплакав.

Життя поза тим тривало, надійшла осінь, почалися заняття. Десь ближче до жовтня розмови про необхідність підривів поновилися. До нас, юнкерів, приходили якісь невідомі нам представники проводу, закликали готуватися до рішучих дій, радили плекати в собі ненависть до ворога, підказували запасатися терпінням і мужністю. Натякали, що нагода все це виявити може трапитися будь-коли. Так воно, зрештою, і сталося.

Надвечір 29 жовтня надійшов наказ готуватися до виправи. До міста мав прибути міністр освіти — кращої нагоди для нашого системного терору годі було чекати. Зібратися домовилися наступного вечора під стінами кірхи. 30 жовтня, недільного сухого полудня, ми з двома друзями-курсантами отримали дозвіл на виїзд до міста. Повагом дісталися залізничної станції, дочекалися потяга, зайняли місця в напівпорожньому вагоні. У Харкові до нас приєднався Духовний із якимось незнайомим нам робітником залізничних майстерень. Довго стояли під чорним невагомим гіллям, видивлялися довкола, але сутінки були ранні, вечір непроглядний, нічого не було видно. Близько десятої вечора підступили до пам’ятника.