Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 58
Марина Соколян
— Вельможний Апіоне, сину Стратигія! — втрутився раптом власник ятки з ножами. — Прошу не гніватись на того недоумка. То мій містій, він у мене троха дурнуватий... Ану, ходи сюди, пришелепо, я тобі покажу, як до шляхетних зачіпатись!
— Пф-ф, плебеї, — підсумував вельможний Апіон, гордовито розвертаючись і рушаючи геть.
Хлопець поволі видихнув, розтискаючи долоню на руків'ї власного ножа, притаєного під свиткою.
— Ти, самогубцю! — гукнув до нього крамар. — Ходи сюди!
Анджа сторожко підійшов до ятки. Крамар, вусатий дядько, дебелий та черевастий, немов діжка зі злидвом, криво всміхався.
— Чи вже життя тобі обридло? — дивувався він. — Чого ото Апіонові шлях заступати? Всі ж знають, що в панича лезо в піхвах свербить!
— Я б сказав, Йоване, де в нього свербить, — реготнув його сусід, котрий відмовився продати Аніонові в борг. — Ох мені ця вельможна молодь!
— А чого він взагалі до мене причепився? — розсердився Анджа. — Зелені, блакитні, чи йому не однаково?
Крамарі ошелешено перезирнулись.
— Ти що, з неба впав? — запитав Йован. — Не знати такого... Це хіба що ти з Рабанту...
— Ну а хоч би і з Рабанту, то й що?
— О, Йоване, твій земляк! — зрадів Маркел. — А я думаю, чого це він такий просторіка!
— Мовчав би вже, скнаро, — незлостиво порадив Йован, — земляк, значить. Ти ж бач. То що, земляче, недарма ж я тебе рятував від лихої долі... Мій помічник поїхав за товаром з навклером Фомою, так що в майстерні бракує пари рук. Хочеш заробити собі на вечерю?
Анджа кивнув, заворожений чарівним словом «вечеря». Після ранкового купання у водосховищі та полудня, збавленого на вештання ринком, йому вже якраз починало щеміти у шлунку.
— Тебе звати як, рабантцю? — поцікавився крамар.
— Анджа Вихор.
— Вихор — це тому, що чуб нестрижений, чи тому, що вітер в голові?
Анджа замислився.
— Дідо казав, що це від непосидючості. А тоді брався за дрючка.
— Ха, вірю. Ну, ходімо. Маркеле, будь ласкавий, попильнуй лавку, доки я заведу цього приблуду до ергастірію.
Крамар вибрався з-за прилавку і кивнув Анджі, наказуючи йти за собою.
Проштовхавшись крізь галасливий натовп, вони вийшли з Артополію і помандрували гомінкою вулицею вглиб міста. Ремісницькі вулички не були такими ж розкішними як Неса, однак навіть найзанедбаніші з них змушували Анджу вивертати шию в намаганні закарбувати в пам'яті чергові мармурові принади. Невдовзі Йован зупинився коло брами, довкіл якої вигиналися двійко легковажних наяд. Анджа закляк із роззявленим писком, спрагло розглядаючи дві брили пишної жіночності.
— Це — що? Майстерня?
Крамар гордовито заусміхався.
— Нічогенькі, еге ж? Коштували, правда, втричі дорожче за живих, але що ж удієш, коли наш імператор — такий поціновувач мистецтв... Оце недавно рескрипт видав — «зовнішню стіну ергастірію оздоблювати мармуром, аби прикрасити місто і потішити перехожих», — з нудним виразом процитував Йован. — І нащо мені, питається, тих перехожих тішити? Скільки вже живу в Валдаррі, а все ніяк не звикну...
Йован відімкнув браму, закликаючи Анджу досередини. Вони перетнули затишне внутрішнє подвір'я з кам'яним фонтаном і зайшли до просторого приміщення, де пашіло димом і гарячим металом.