Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 56

Марина Соколян

Біла Вежа була, мабуть, найвищою будовою міста. Вона здіймалася над площею Ґрацій, наче велетенське, сповите світлом веретено; між її чотирма посрібленими пінакалями було влаштовано годинник, котрий мелодійним дзвоном відзначав кожен інтервал. Якраз нині над містом лунала мала секста, тож слід було мати неабиякий слух, щоби зорієнтуватися в часі. Втім, більшість валдарців не мала з тим жодних проблем.

На широких сходинках коло вежі, перебираючи струни маленької дзвінкої цитри, сиділа молода жінка. Якби то було в Рабанті, Анджа вирішив би, що вона старцює при божниці. А що ще, скажіть, було робити людині під храмом о такій порі? Втім, зараз він був не вдома, і хтозна, як саме це слід було розуміти. Схоже, вона просто сиділа там, бо їй так хотілося. Сиділа, бо якраз тепер теплі сонячні промені падали на площу, зігріваючи сходи, пестячи босі ступні та тоненькі литки, оздоблені скляними браслетами. Сиділа, бо гарно було притулитися до теплого каменю, заплющити очі й легко торкатися струн.

Анджа замружився. Це вже просто занадто, вирішив він. Це якась маячня... За стіною — кілька тисяч брудних і п'яних вояків, змучених голодом і відчаєм; там — кривава багнюка і вчорашні мерці, тут — сонце і спокій. І ця гарна молода жінка, якій просто подобається сидіти на сходах.

Приголомшений аж до млості, він теж присів, чи радше, впав неподалік, намагаючись дати раду чуттям, в чиїй круговерті ще трохи, і згинули би безвісти стражденні залишки глузду. Анджі бракувало досвіду, щоб отак запросто повірити в незбагненне й цілковито чуже. Чорнобурівка пручалася, не бажаючи поступатися місцем Валдаррі, та й місця того, правду кажучи, було іще просто не вдосталь.

Дівчина не звернула на нього жодної уваги, але її цитра бризнула іскрами нової жвавої мелодії. Анджа вдячно відклав на потім свій нерівний двобій із дійсністю і почав прислухатися. Такої музики він не чув ніколи доти — було враження, що саме сонце бринить на струнах, пінячись п'янким ритмом... Йому знову хотілося скочити й бігти, ось лише він не міг зрушити з місця, цілковито причарований незнайомим наспівом.

Він незчувся, як музика стихла. Дівчина дивилася на нього привітно й запитально, немов чекаючи на його судження.

— Це було... я просто...

Вона дзвінко розсміялася, відкинувши назад гриву лискучого чорного волосся.

— Ти, мабуть, з Рабанту? Так?

— А? Е-е... Звідки? — вдавано здивувався він, зненацька злякавшись викриття.

— Точно, з Рабанту, — пирхнула жінка, — ну бо, знаю, рабантці живуть на околиці, в Сіках. Такі ж бліді й... велемовні.

Анджі раптом стало прикро. Чи то навіть соромно. Хтозна чому.

— Дарма ви так. Я просто розгубився. І... я спробую ще раз.

Вона глузливо всміхнулася, сівши зручніше, немов пропонуючи — говори, послухаємо.

— Це було наче, — Анджа зітхнув, пригадуючи, — наче танок... Танок, такий запальний, що його несила урвати... Хіба, може, разом із власним життям.

Молода жінка замислено кивнула.

— А ти не безнадійний. Танок життя, танок смерті... Цікаво. Ми називаємо його «тарантела». Тебе звати як, рабантцю?