Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 37

Учіть дітей своїх бути сумирними, не вимагати пояснень і тлумачень. Світ, в якому ви живете, створено не для пошуку причин і наслідків, його мета — випробувати ваші душі і вибрати гідних.

Учіть їх бути сильними — слабкі не потрібні Небу, бо не здатні вийти на священну війну супроти скверноти.

Учіть дітей своїх бути покірними волі батьків та безжальними до інших. Нехай їхні юні душі не знають милосердя, бо милосердя веде до сумніву, а отже — до відступництва. Ті, хто сумніваються, — огидні Небу, їхнє нице єство — харч Темного, володаря страху і тління».

• • •

На другий день по мальджукському нападі в барона Черенбера зчинилася лихоманка. На той час військо князя вже знялося з нещасливого місця і рушило далі на південь; баронський же гарнізон, знерухомлений хворобою свого воєводи, збентежено кружляв довкіл табору. Всі боялися повторного нападу, який, безумовно, виявився би для них фатальним.

Надвечір гарнізонний лікар Бравар, сивий бородань із невиразним натяком на шляхетність, повідав, що, цілком ймовірно, в барона — чорна тіпанка. Цим нерозважним здогадом він не просто налякав вояків, але й наразив саме життя барона на небезпеку, бо відтоді ніхто не зважувався наближатись до намету, а тим паче — доглядати заслаблого кастеляна.

— І що воно буде тепер... — похмуро поцікавився Мідяк у темного неба, намагаючись затулитися пітником від зграї голодної комашні, привабленої світлом та духом змучених вояків. — Що, як він віддасть Небу душу? Ідемо далі, вертаємося назад чи здихаємо просто тут?

— Ти, Марте, як завжди, все ускладнюєш, — сумно зауважив Вайлак. — Або здихаємо тут, або здихаємо деінде. Теж іще вибір... А барон — що? Його на небі вже давно чекають, надто ж опісля Альбігону.

— А, ну звісно, — кивнув Чернець, — він же очищений... І все ж я йому не заздрю. Отак жити...

— Це ви про що? — зацікавився Анджа. — Очищений — це як? В сенсі, у тих ваших баніях?

Вояки обернулися до юного конюха, давлячись реготом.

— Ну ти й загнув, патлатий! — захоплено мовив Мідяк. — Ні, ви чули!

— Хлопці, цить! — насупився Вайлак. — А тобі, рудий і патлатий, про те знати — зась.

Анджа жалісно зітхнув.

— Ну голово, ну хіба вам шкода... ?

— Ой, ну гаразд уже, не скигли, — смикнув плечима той. — Є такий обряд в Храмі Дол-Друа, зветься «очищення Білим Вогнем». Обряд звільняє обраного від гріхів, а також — від земних задоволень. Аби, так би мовити, більше не підбивало.

— Але як же так можна? — вразився Анджа.

— Та я звідкіль знаю? — здивувався Вайлак. — Я хіба схожий на очищеного? Ні? А в профіль? Зрештою... хтозна, можливо, той вогонь обпалює все те, чим е-е... ми відчуваємо задоволення. І воно ніби втрачає чутливість.

— Он як... Цікаво, а нащо то йому? Шляхетні ж і так на Небо потрапляють, навскоки і з піснею...

— Ну-у... — протягнув Чернець. — Не всі. Кажуть, що Черенбер в юні роки встиг добряче погуляти, от і вирішив нині себе убезпечити... Думаєш, комусь хочеться до тих підземель... Шляхетні цього, мабуть, більше від нашого брата бояться.