Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 35

Спробуйте заборонити прекрасне, і ви зродите страхіть».

• • •

Мальджукський атабег Імаад ад-Тин Дзен не міг вибрати ліпшого часу для атаки. Князівське військо, виснажене довгим маршем, голодом і пиятикою, не готове було належним чином відбити напад — багато хто навіть не встиг прокинутись, а хто і встиг, ще довго намагався зрозуміти, що роблять мальджукські кіннотники посеред князівського стану. Тож загін ад-Тин Дзена, на прізвисько Кривавий, — загін, що налічував лише три сотні вершників, — устиг завдати війську князя долатського великих збитків ще до того, як Біле Лицарство схопилося за свої боделери.

Анджа й Чернець, кинуті напризволяще князівськими гайдуками, зненацька опинилися в епіцентрі безладної біганини. Між наметами шарахкалися, мов попечені, заспані лицарі та зброєносці. Анджа і Чернець відступили за намети, виглядаючи ворога. Аж ось і мальджуки — смагляві й скажені, на тонконогих гарячих верхових, озброєні кривими шамширами, з яких уже дріботіла кров безталанних рабантців.

Князівські лицарі нарешті сподобилися прийняти бій. Мало хто з них устиг скочити на коня. Тут і знадобились би послуги таких, як Гачок — вояків із довгими баграми, та лицарі, на свою біду, не вважали гізарми за шляхетну зброю, тож тої ночі ворожі кіннотники безперешкодно потовкли не одного вельможного честолюбця.

Анджа намацав руків'я пассота, Чернець потягнувся за кривим мечем — своє «кадило», надто важке, як для походів під шатра пань, він залишив у баронському таборі.

— Чого їм треба, тим мальджукам? — пошепки запитав Анджа.

— А-а. У них — свій священний похід, — пояснив Чернець. — Вибиратись треба звідси.

— Певно, — погодився Анджа. — Але як?

Січа посувалася до їхнього сховку, і Анджа вже почав потихеньку панікувати, аж тут на допомогу князеві надійшло світле воїнство, котре нарешті второпало, що відбувається. Лемент і брязкіт навколо набув ще більшого розмаху. Гуркотіло так, наче не лише зброя і лати, але й сама земля була викута з лункого металу. Кількість вершників — з обох сторін — неухильно меншала.

Чернець смикнув Анджу, який зачаровано стежив за бойовиськом, тицяючи кудись у темряву. Він щось говорив, та серед гуркоту, який панував довкола, годі було розчути. Нарешті Анджа збагнув — вершники гинули, але коні лишалися. Недалеко від них саме силкувалася підвестись якась бідна шкапина, перекинута набік тягарем закутого в залізо мерця.

Анджа підповз до коня, намагаючись уторопати, як би краще роз'єднати того напівмертвого кентавра. Завдання ускладнювалося тим, що кінський форбут зачепився за край лицарської кіраси, та й сам лицар, хитро затиснений між передньою і задньою луками, не бажав вибиратися з сідла. Не довго думаючи, Анджа просто перерізав мечем підпругу, скинувши лицаря разом з реманентом. Кінь підвівся, схарапуджено роззираючись. Чернець допоміг Анджі вибратися на коня, а потім, спираючись на його руку, виліз сам.

— Ну, давай, уперед, на Йоргові роги! — оптимістично закликав Чернець.