Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 38

Анджа замислився. Цікаво, як би йому велося, якби він не міг відчувати нічого, що приносить утіху? Тепла від вогнища? Смаку вимріяного смаженого м'ясця? Гарячої цівки злидва... Онеччиного доторку...

Поринувши в роздуми, він незчувся, як до їхнього багаття підсів Бравар. Вояки мимохіть розсунулися.

— То що, як там наше лихо? — поцікавився справами барона Вайлак.

— Та як... — зітхнув Бравар, — уже й не знаю, що вдіяти. Обклав реліквіями, як вівтар у Храмі Пророка. Зуб святого Ікентія на чоло, цурки з труни черниці Терції на живіт, перев'язав саваном з-під повішеника... все марно — мечеться, всіх чортів по імені зве і мене тужиться придушити.

— Ти ж бач, як воно, — ховаючи усміх, мовив Вайлак. — А саван справді з-під повішеника? А що, як вас підманули, і саван — з-під возом переїханого?

— Не бачу підстав для веселощів, Вайлаку! — обурився Бравар. — Коли звичайні засоби вже марні, залишається сподіватися на силу святинь! І не щирся ото! Маєш щось краще запропонувати? Чи, може, хочеш, щоб твій барон загинув? Та, голово? От би сюди Отця Брутара — він би враз пояснив тобі, що до чого!

Анджі наче хто по тімені цюкнув. Отець Брутар, авжеж...

...Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

— Е-е-е, Браваре, а чим ви обробляли рану?

Лікар здивовано зиркнув на конюха.

— Як чим? Маслом лимонниці, звісно, аби зняти запалення...

— Маслом? — скривився Анджа. — Хіба ж можна? Слухайте, треба зібрати ярутки, ви бачили, маленькі круглі стручечки, росте вздовж дороги... вим'яти і покласти до промитої рани. І ще... відвар білої верби — від лихоманки.

— Ти що, селюче, — вигнув шляхетну брову Бравар, — вчився, може, в самого Аби-Сінга?

— Може, — вирішив не сперечатись Анджа. — Ну, я піду зберу ярутки. Вербу я бачив коло ріки, отам за схилом.

— Ну даєш, патлатий! — вражено мовив Вайлак. — Ти звідки знаєш, що то поможе?

— Ну, мені допомагало... Не знаю, як там дух, та гадаю, що тіло в барона зліплене з того ж тіста, що й наше,.

— Патлатий, ти — єретик, — постановив Вайлак. — Ходи, я тобі допоможу.

Вони підвелися і рушили схилом до берега річки Лід, що напувала вологою всю Лідійську долину. Верб тут росло стільки, що стало би наварити ліків на цілий гарнізон. Поки Вайлак скуб траву, час від часу показуючи Анджі здобуте — воно? не воно? — хлопець зібрав повну торбу кори верболозу. Нарешті, озброєні оберемком народної фармації, вони повернулися до табору.

— Е-е-е, Анджо... — раптом мовив голова гарнізону. — Хотів тебе спитати...

Анджа здивувався. Давно той не кликав його по імені. До чого б це?

— Так?

— Ти скажи мені, старому пройдисвіту, нащо тобі той барон? Усі його, звичайно, люблять і шанують, тільки ніхто й заду б не підняв, щоб зібрати для Черенбера — як її? — ярутки.

— Ну, Ви ж, даруйте, підняли...

— Та що я... Я — так, знічев'я. А ти чого?

Анджа почухав потилицю. Як би це висловити? Тяжко, незвично...

— Мабуть, е-е-е, від страху, — він стенув плечима. — Якщо навіть барон боявся покарання по смерті, то що мені стидатися? Я вже тікав від Темного і знаю, що ще би трохи, і...