Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 33

Анджа й Чернець знайшли найбагатший на вигляд намет і присіли в затінку неподалік, чекаючи на появу з шатра жінок казкової краси. Час спливав, проте нічого не діялося. Було нудно; а до того ж, у вологій лідійській долині жили незчисленні зграї комашні, яка чхати хотіла на шкіряні лати із залізними лусками. Чернець тихо лаявся, але з обраної позиції не відступав.

Раптом у наметі гримнув вибух п'яних веселощів. Дзвінко бренькнув гітерн, і чийсь лункий голос заходився співати:

Біля млину, де загата, Лютий троль під мостом жив. З перехожих вимагати Він надумав грубу плату І всіляких дивних див: «Скинь, дівчино, Одежину І складай на купу — Прийде лицар, Як годиться, Поцілує... в щічку»

Хитрий троль виробляв з подорожніми всякі цікаві штуки, змушуючи шляхетних слухачів заливатися п'яним реготом. Чернець — і той пирхав, намагаючись вторувати співу. Анджа ж не був аж настільки обізнаний у високій ліриці, аби оцінити ці вишукані жарти; лютий троль чомусь нагадував йому барона, від чого враз пропадала всяка охота зубоскалити.

Нарешті веселощі вщухли, і тоді гітерн мелодійно теленькнув, змінюючи тональність. Тихо, мовби боячись розбудити веселих вельмож, менестрель завів цілком іншу співанку:

Не дивись в колодязі нічні: Бачиш — зорі, Бачиш — темне небо... Зазирни, і я прийду по тебе У глибокім опівнічнім сні: Не дивись в колодязі нічні. Не дивися в очі тих, хто спить: Бачиш — морок, Бачиш — темна сутінь... Зазирни, там віковічна студінь, Там бліде багаття пломенить: Не дивися в очі тих, хто спить. Не дивись у дзеркало старе: Бачиш — відблиск, Бачиш — темні тіні, Зазирни, нехай проллється іній. Між світами тріщини зітре: Не дивись у дзеркало старе.

Анджа здригнувся від раптової бентеги. Той менестрель, схоже, добре розумівся на страшних снах. Тихий, моторошний спів посеред п'яного табору звучав дивно і дико — вже майже на межі сну. Анджа щипнув себе за руку для певності. Чернець дивився в землю, розмірковуючи про щось своє, також не надто веселе. І ось у цю мить, цілком неслушну, як для естетичних втіх, із князівського намету нарешті з'явилася вона. Алланора Авалійська.