Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 29

Анджі здавалося, що бій триває вже хтозна скільки, та насправді не минуло й кількох хвилин. Зрештою, все скінчилося. Запала несподівана, разюча тиша, сяйнув вогонь: хтось запалив багаття — гаряче й недбало. Іскри стрельнули попід крони дерев, освітлюючи місце бойовиська.

Двадцять? Тридцять тіл? Із баронського гарнізону загинуло лише п'ятеро, більшість відбулася незначними ранами. Решта загиблих — звичайні вілани, озброєні хтозна-чим, вбрані бозна-як... Дивно, в темряві вони здавалися значно страшнішими. Анджа скривився, присідаючи коло вогню. Його трохи млоїло.

— О, диви, ти ще живий, патлатий? — спостеріг Вайлак, упавши поряд. — Дивно. Не сказав би, що з тебе наразі добрий боєць...

— Ну, з них, либонь, теж, — Анджа кивнув на мертвих віланів.

Десь зблизька пролунали зойки барона. «Ну, що за нехлюйство? Де вартові? Клянуся Темною зграєю, хтось мені за це відповість!»

Вайлак зітхнув.

— Зараз полетять голови. Не люблю я ці походи. Холод, голод, шляхта шаленіє... А ти, — Вайлак насмішкувато глянув на Анджу. — Он-о зелений який! Ти сходи в кущики, не соромся...

Голова підвівся і рушив шукати винних. Невдячна в нього робота, подумав Анджа. Може, й справді в кущики зазирнути? Вайлак поганого не порадить... Особливо ж тепер, мимохідь вберігши його життя... Цікаво, навіщо? Чи, може, таки слід питати «чому»?

• • •

«Є ті, що шукають чесноти у битві, красу і міць — у вбивстві. Що ж принаджує душогубів, як не влада над чужим життям? Народження — велика таїна, смерть — таємниця ще глибша, лунка, як удар гонгу. Тож вбити — значить вчинити незворотне, розірвати причинний зв'язок раптовим sforzando. Немовби підштовхнути руку Імпровізатора. Спокусливо? Певно, так.

Вбити — значить урвати чужу мелодію, але що, як саме ця мелодія виявиться лейтмотивом? Невже музика всесвіту затихне, захлинувшись шумом? Ні, всесвіт має досвід і вміє долати подібні негаразди. Лейтмотив? Що ж, той, хто підняв руку на носія теми, сам дограє за нього. Зрадивши, вбивши відзначеного Імпровізатором, вбивця нестиме на собі тавро його долі. Так чи інакше дограти мотив, закінчити, дозвучати.

Війна ж — повторення теми одвічного хаосу. Безглуздого і дикого. Шум забиває музику, бгаючи гармонії дисонансами вогню і металу. Втім, музика постала з шуму, і війна може народити новий порядок, нову тональність. Нову, а отже — іншу. Що там — за подвійною рискою? Тиша чи нова мелодія? У певному сенсі, і те, й інше».

• • •

Попри Анджині сподівання, вілани повернулися. Одного разу насправді, посеред ночі, невлучно посипавши табір величальним розсипом стріл. Двічі — уві сні. Проте, як на сон, то було справжнє жахіття: хлопець бачив себе над жерлом колодязя — він з останніх сил тримався за край, знаючи, що варто його пальцям розтиснутися, і він загуде в безодню такого страху, що годі й уявити. Він тримався, але пальці все слабшали... Він кликав на допомогу, але ті, що стояли назовні, дивилися байдуже своїми порожніми очницями, їхні мертві долоні незрушно лежали на кам'яному краї криниці. Особливо Анджі запам'ятався один, із розсіченою шиєю, на якій лише якимось дивом трималася голова — він усміхався. Хлопець ловив його мертвотний погляд, захлинаючись жахом, його пальці розтискалися, і він неминуче падав у прірву.