Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 30

На щастя, він щоразу встигав прокинутися, не досягши дна. Анджа витирав холодний піт, згадуючи розповіді про тих, хто помер уві сні, — він розумів тепер, як саме.

Утім, невдовзі й дійсність обернулася жахіттям. Спершу закінчилась провізія. Гарнізонна хура, що везла харчі на весь кагал, могла вмістити сушеного м'яса та ячмінних коржів лише на вісім днів. Далі барон гадав запастися харчем у придорожніх селах чи принаймні в Баварені. Села зустріли змучених голодом вояків гостинною пусткою — чутка про Священний Похід бігла швидше за маршового рисака князя долатського, і ніхто з хуторян не палав чомусь бажанням полягти жертвою благого зачинання. По собі завбачливі поселяни не залишили ні крихти.

До Баварену вояки дійшли, вже надсилу волочачи ноги. Були серед них такі, що вже скоса поглядали на коней, та барон притьмом висік вигадників: коні були цінніші за піхотинців. Але так чи так, голод брав своє, тож можна уявити собі радість гарнізону, котрий, прибувши під стіни Баварена, побачив там піднятий міст, опущені ґрати і лучників на стінах. Баварен, столиця Фрабії й остання надія нужденних, зухвало зневажив Священним Походом.

Тут же, попід стінами, вже влаштувалося воїнство графа Морренштиба — п'ять із гаком штандартів. Баронський гарнізон налічував лише один штандарт, близько сотні вояків усім гамузом. Тож змагання за провізію могло стати доволі жорстким.

Гарнізон змушений був розбити табір неподалік від графського стану. Брати Баварен облогою? Натщесерце? Радше вже можна було сподіватися улестити городян своїм безпорадним видом. Мовляв, подайте нужденним... Либонь, допоможе.

Щойно було вибрано стоянку, барон та Вайлак вирушили під стіни міста на перемовини. Гарнізон тим часом попадав, не дбаючи вже ні про вогонь, ані про намети. Коли вони востаннє їли по-людськи? Щось із тиждень тому? Анджа відчував, що ще трохи, і він з горя покусає Дожа або почне й собі скубти траву. Дехто вже, до речі, встиг скуштувати того кінського харчу, і тепер тихенько стогнав у кущах. Коли Анджа сідав, йому починали ввижатися Онеччині частунки — хрумкі кісточки зі смужками смаженини, зелені яблука, пшеничні коржики... Це спричиняло ще більші муки, тож він вирішив погуляти, аби якось відігнати ману.

Його знайомці Крук і Мідяк сиділи коло розлогої сосни, спрагло споглядаючи стіни Баварена, мовби ті й направду були складені з медових паляниць, як-то кажуть про далеку прекрасну країну Кокань...

— А знаєш, бляшанко, — просторікував Крук, — у країні Кокань навіть землю можна їсти — на смак вона, як ніжне м'ясце куріпки. А трава там п'янить, наче злидво. Згризеш кущик, землею закусиш — і співанки пієш...

— Мовчи, собацюро, — огризався Мідяк. — Ще слово про їжу, і я сам тебе поріжу на січеники... от, Йоргів дрин!

Анджа зрозумів, що тут йому позбутися своїх страждань не світить. Він вирушив до найближчого ліску, де знайшов якийсь гриб, зжер його сирцем і почав чекати смерті від отруєння. Шлунок, ображений скупою подачкою, боляче стиснувся, але смерть не йшла. Зате прийшов Вайлак.