Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 27

— Нічого дивного — якби наш хутір хто підпалив...

— То знамення, кажу вам, знамення...

— Чоботи, питаю? Можна знімати?

— Так, хлопці! — владно мовив Вайлак. — Ану, всі назад, на дорогу. Хто пішака, тримайтеся середини. Вершники — довкіл обозу. І відправте когось до барона.

Вояки слухняно повернулися на битий шлях. Анджа намагався поспіти за іншими вершниками, та Дож потрактував його потуги як особисту образу й відмовлявся бігти, лише зрідка дозволяючи собі тюхтіюватий виснажливий клус. Тож невдовзі Анджа почував себе наче лантух із бруквою — таким же жвавим і статурним. І митарству тому не видно було кінця і краю.

Як передбачав Вайлак, мрець на узбіччі вижився лише першою, так би мовити, ластівкою. Невдовзі дорога розродилася багатим урожаєм забитих князівських, а іноді — й морренштибських вояків. Дротики, вили, коси... Схоже було, що «плоть землі» оголосила війну надто вже знахабнілому духу.

Наближалася ніч.

• • •

Говорив так Арод, звертаючись до володарів:

«Убивство — гріх. Позбавляти людину життя, даного їй Небом, значить поставати супроти волі Тих, що обдарували її життям. Проте, є такі людці, чиє життя нічого не важить для Неба, — серви, жінки, варвари, відступники й лихварі. Вбивати їх не гріх, а іноді навіть — чеснота.

Серви не мають душі, мають лише серце. Жінки, не мають душі, мають лише піхву, варвари мають лише зброю, відступники — лише облудний язик, а лихварі — лише підступом нажиті гроші. Вкорочувати їм життя — значить звільняти світ від зайвого тягаря. Втім, хоча ці людці й непотрібні Небу, вони є необхідними для інших людей. Серви забезпечують шляхетних їжею, жінки — нащадками, варвари перевіряють на міць їхнє тіло, відступники загартовують їхній дух, а лихварі випробовують волю. Тож, караючи, не слід знищувати. Коли кара перетвориться на бійню, людці, затиснені в кут, можуть завдати шкоди. Пам'ятайте про це і не повертайтесь спиною до сервів та жінок.

Той же, хто підійме руку на володаря чи храмовника, буде проклятий і по смерті буде ув'язнений на дні найглибшого провалля, ім'я якому Холод, Самота і Відчай».

• • •

Вичесавши і влаштувавши на спочинок свого підопічного, Анджа повернувся до багаття на узліссі. Вайлак спершу заборонив розпалювати вогонь, та, зглянувшись на змучений дорогою гарнізон, дозволив засвітити невеличкий підсліпуватий вогник. Для барона встановили маршовий намет, і що лише він робив там наодинці з темрявою, нікому не відомо.

Вояки коло вогню скидалися на купу черепків — брудні й биті, вони попадали, де прийдеться, зрідка зблискуючи ґлянцем металу. За час, проведений у дорозі, всі вони заросли різної гущини бородами, забрьохалися по пояс і стали подібними один на одного, немов брати, чи радше — як пси-приблуди з одної зграї.

Анджа підсів до вогню, де вже сидів Крук, зосереджено ворушачи вуглики вістрям ножа. Мідяк поряд чистив свої безцінні обладунки шматочком крейди, а Чернець намагався видушити ще щось із фляжки, яка спорожніла ще позавчора, ну бо химерна річ — надія...