Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 21

— Ну, що там таке діється? — нетерпляче шарпнув Анджа дядька Клеча, котрий, завдяки своєму високому зросту, бачив трохи далі.

— Отець гніваються... — замислено повідомив Клеч. — Бризкають слиною. Напевне, когось проклинають. Так плюються, що вже на анафему тягне... О, тепер отець махають руками. Чого, не знаю... Так, наче збираються свиню колоти...

— А що він говорить, дядьку Клеч?

— Ну, чого смикаєшся, мов ґедзем укушений? Чи тобі не однаково? Стій спокійно, слухай проповідь...

Отож, попри щире бажання познайомитися зі змістом промови Чільного Храмовника, Анджа мало що зрозумів, окрім того, що Отець Бругар таврував Валдарру, розплідник всілякого непотребу, і закликав вояків помститися за образу, завдану короні. Тобто, зрівняти те кубло розпусти з землею.

Вояки, в принципі, не заперечували, оскільки це було єдине, що вони насправді вміли робити.

По звершенні проповіді всі посунули до своїх звичних місць. Окрім двох незнайомих Анджі молодих людей, вбраних у руб'я та підперезаних важкими кривими боделерами. На шиї в них теліпалося по залізному дворогу, що свідчило про їхню причетність до почту Отця Бругара. І — дивна річ! — ті звитяжні бійці світлого воїнства, озирнувши подвір'я, рушили просто до Анджі.

Хлопець обернувся, намагаючись відшукати в натовпі бодай дружню підтримку, але ні Вайлака, ні Мідяка не було поряд. Храмові воїни не забажали давати йому пояснень, тож Анджі нічого не лишалося, лише йти за суворими вояками, котрі, міцно вхопивши хлопця за рукави грубої свитки, повели його кудись до баронського донжону а потім — униз.

Звісно, Анджа не міг цього знати, але саме тут зупинявся Отець Бругар, відвідуючи барона. Лише тут, у глибокому підземеллі, він відчував себе в достатній безпеці.

Коли Анджу заштовхнули до вузької келії, в очі йому різонуло світло кількох смолоскипів, змусивши хлопця замружитись, аби розгледіти бодай би щось. Світло ще плавало перед його очима яскравими плямами, коли тихий, безбарвний голос промовив:

— Ну. Заходь.

Анджа роззирнувся, шукаючи власника примарного голосу. У кутку келії, коло столу, на якому громадилися сувої та запнуті в чорну шкіру книги, сидів чоловік. Був він високий і такий худий, що здавалося дивним, як він узагалі тримається купи. Високі вилиці, запалі щоки, бліді зеленкуваті жаринки очей. Наче вогні над могилами, згадалося Анджі.

— Ти. Знаєш. Хто я? — поволі вимовив храмовник.

— О... Отець Бругар? — затинаючись, відповів Анджа. Він уявити собі не міг, навіщо храмовнику заманулося говорити з ним. Та, як казали в Чорнобурівці, йдучи до храму, думай про покарання. Підстави знайдуться.

Храмовник продовжував свердлити його лихим поглядом.

— А ти знаєш. Хто ти?

— Я... е-е-е, моє ім'я...

— Я скажу. Ти — мрець, Анджо Вихоре. Гірше навіть. Сморідне падло.

Анджа закляк, прохоплений знайомим холодом підземелля.

— Ти розумієш. Що ти робиш? Намагаєшся порушити. Порядок. Я мусив би. Знищити тебе. Просто зараз.

Рука Отця Бругара — може, навіть ненавмисне — лягла на загострений сталевий дворіг, зброю і знаряддя покарання, котре в побуті називали рогачем. Відстань між двома вістрями могла змінюватися відповідно до будови тіла невдатного бранця. Власне, до відстані між очима. Анджа мимохіть здригнувся. Він зрозумів — оцей саме рогач довго ще ввижатиметься йому маячними ночами.