Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 22

— Але є деякі обставини. І я схильний. Дати тобі вибір. Серве.

Храмовник говорив повільно, вивірено, мовби кожній фразі передував замах — аби надати сили удару.

— Ти можеш повернутися. До твого хутору. Або залишитися тут. І відповідати за свої вчинки. Переді мною. Особисто.

Анджа судомно вдихнув.

— Ти зрозумів мене? Серве?

— Що це значить... — заледве спромігся Анджа, — відповідати...?

— Значить. Ти служитимеш Черенберу. Вірно. Помреш за нього. Якщо буде треба. Я наглядатиму за тобою. Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

Анджа рвучко кивнув. Як тут не зрозуміти... Раптом що, Бругар його навиворіт виверне, аж не буде Темному за чим лісом гнати...

— Ну, то що, серве? Кажи голосніше.

Може, й справді — назад, в село? Дожити своє у мирі та спокої?

— Я... залишуся, панотче. Я служитиму вірно... Зроблю все для барона і — для Храму. Небом присягаюся!

Отець Бругар повільно кивнув.

— Ти сказав.

Повертаючись до стайні і потім намагаючись заснути, Анджа все ніяк не міг уторопати, що ж саме він пообіцяв храмовнику. Що віддав йому, не підозрюючи навіть? Що прогаяв?

Наразі він не міг цього збагнути. Але він знав — настане день, коли доведеться відповідати перед Бругаром. І тоді він усе зрозуміє. Можливо. Насамкінець.

• • •

Сказав так пророк Іса, звертаючись до володарів:

«Знайте, що любов плотська — осердя вашої немочі, гріх потворний і безглуздий, основа всіх інших гріхів, що приводять відступників до підземелля світу. Прагнучи злягання, ви ставите себе на один щабель зі звірами земними, котрим невідома духовна благодать.

Принадність жінки, якої жадають відступники — то лише мана, створена Темним. Гляньте уважно, і ви побачите, що жінка потворна: низька й незграбна, з відвислими грудьми, драглистим тілом і бляклим лицем. Краса, звабливість — лише маячня в очах того, хто хворіє на звірину гарячку.

Зійти зі шляху, послухати вмовляння тіла-звіра просто, повернутись назад — важко, адже той, хто відпив із чаші гріха, будить в собі спрагу, вдовольнити яку може лише більший ковток.

Подивіться на тих, хто шукає плотських утіх — їхні очі тьмяні й порожні, їхнє обличчя спотворене гріховною жагою. Ці люди хворі на звірину гарячку, і невдовзі тіла їхні вкриються шерстю, тіло зігнеться, і грішники ввійдуть вічно голодними, скаженими хортами до зграї Того, хто полює в темряві».

• • •

Вислухавши розповідь Онечки, як і належить, мовчки, Анджа якось водночас здобув її довіру. І мав від того, слід сказати, неабиякий зиск. Із баронського столу зникали безвісти недогризки та недоїдки, а помічник конюха розкошував, обгризаючи хрумкі кісточки. Невсипущий голод був частиною його єства, тож Анджа відчував себе неймовірно щасливим, розгортаючи Онеччині гостинці.