Читать «Дівчина у павутинні» онлайн - страница 34

Балдер злякався. Ще не до кінця розгадавши свій страх, він відчував: це, без сумніву, пов’язано з чоловіком на малюнку. Той мав блискучі й жорстокі очі, напружені щелепи й напрочуд вузькі, ледь помітні губи, хоч остання деталь навряд чи могла свідчити проти нього. Та що довше Франс його розглядав, то страшнішим видавався той чоловік, і раптом Балдера охопив крижаний жах, ніби він убачив недобрий знак.

— Я люблю тебе, мій хлопчику, — пробурмотів він, заледве усвідомлюючи, що сказав, і, мабуть, повторив цю фразу ще кілька разів, бо слова ці стали звучати все незвичніше.

З якимось новим болем Франс зрозумів, що ніколи не вимовляв їх раніше. Тільки-но він оговтався від першого шоку, як до нього дійшло: у цьому всьому є щось жалюгідне, нікчемне. Невже для того, щоб полюбити власну дитину, йому знадобився винятковий талант? Якщо так, то це надто типово, бо він усе життя був сліпо націлений на результат.

Франса ніколи не цікавило те, що не було інноваційним чи висококваліфікованим, і, покидаючи Швецію заради Кремнієвої долини, він навряд чи думав про Авґуста. Загалом кажучи, син був лише джерелом роздратування на дорозі до блискучих відкриттів, яких повсякчас прагнув Балдер.

Але тепер, пообіцяв він собі, все буде інакше. Він відкладе свої дослідження, забуде все, що мучило його останні кілька місяців, і цілком присвятить себе хлопчикові.

Нарешті він зміниться.

Розділ 5

20 листопада

Як так сталося, що Ґабрієллі Ґране вдалося потрапити в СЕПО, не розумів ніхто. А найменше — вона сама. Ґабрієлла була з тих дівчат, кому всі провіщають блискуче майбутнє. Те, що їй уже набігло тридцять три, а вона досі не стала відомою чи заможною, ба навіть ні з ким не побралася — ні з багатим, ні з ким іншим, дуже непокоїло її давніх подруг з фешенебельного району Юшгольм.

— Що сталося з тобою, Ґабрієлло? Невже ти все життя збираєшся працювати в поліції?

Найчастіше їй просто набридало сперечатися чи пояснювати, що вона не поліціантка, а аналітик і що пише тепер набагато складніші тексти, ніж тоді, коли працювала в Міністерстві закордонних справ чи підробляла влітку як автор передовиць у газеті «Свенска даґбладет». Крім того, вона все одно майже ні про що не мала права розповідати. Тоді вже краще мовчати й просто змиритися з тим, що роботу в Службі безпеки Швеції сприймають за цілковите фіаско і її друзі з вищого світу, і навіть приятелі-інтелектуали.

СЕПО уявлялося їм збіговиськом незграбних ідіотів з правим ухилом, що з расистських міркувань ганяються за курдами й арабами, без докорів сумління скоюють тяжкі злочини і порушують громадянські права, щоб захистити колишніх радянських шпигунів найвищого рангу. І Ґабрієлла, правду кажучи, частенько погоджувалася з такими висновками. Організації бракувало фаховості й об’єктивності, а справа Залаченка й досі лишалася великою ганебною плямою на її репутації. Та це було не все. Не бракувало тут і цікавої, важливої роботи, надто тепер, після всіх кадрових чисток, і часом їй здавалося, що саме в СЕПО, а не в редакціях газет чи університетських аудиторіях найкраще розуміють глибокі соціальні світові зміни. Щоправда, вона часто запитувала себе: «Як я сюди потрапила й чому досі не йду звідси?»