Читать «Ґолем» онлайн - страница 47

Ось! Нарешті! Голоси! Людські голоси!

Дві старі жінки поволі дибали собі провулком. Я, скільки міг, пропхав голову крізь ґрати й гукнув їх.

З роззявленими ротами вони видивлялися, звідки їх кликали, радилися між собою. Та, побачивши мене, з пронизливим криком кинулися навтьоки.

Вони прийняли мене за Ґолема, збагнув я.

Я сподівався, що ось зараз збіжаться люди, з якими я зумію порозумітися, але минула година — нікого. Лише то тут, то там обережно визирало якесь бліде обличчя, й миттю зникало з нажаханим криком.

Чекати довгі години, а може, й до завтра, доки з’явиться поліція — лакеї держави, як їх називав Цвак?

О ні, ліпше спробую з’ясувати, куди далі ведуть підземні коридори?

Можливо, тепер, з настанням дня, хоч трохи світла проб’ється униз крізь тріщини в мурах?

Я зліз сходинками в льох і рушив тим шляхом, яким учора прийшов: через купи розбитої цегли, обвалені пивниці, видерся розваленими сходами і… раптом опинився у темних сінях чорного шкільного будинку, щойно баченого в маренні.

На мене нараз накотилася хвиля споминів: оббризкані чорнилом лавки, арифметичні зошити, скиглявий спів, хлопчик, який запускав до класу хрущів, читанки з розчавленими канапками, запах помаранчевих скоринок. Я знав напевне: колись, хлопчиною, я був тут. Але я не мав часу на роздуми, я квапився додому.

Першим, хто стрінувся мені на Санітровій вуличці, був горбатий старий єврей з сивими пейсами. Ледь загледівши мене, він затулив обличчя руками й, голосячи гебрейські молитви, кинувся геть.

На лемент, видно, висипав зі своїх нір тлум люду, бо позад мене здійнявся неймовірний гармидер. Обернувшись, я побачив галасливий, збурений натовп зі спотвореними страхом, блідими, мов у мерців, обличчями, який валом котився за мною услід.

Здивовано я оглянув себе й зрозумів: на мені була дивна середньовічна одіж поверх костюма, тож люди прийняли мене за Ґолема.

Я прожогом звернув за ріг вулички в якусь підворітню і позривав з себе ветхе шмаття.

Тієї ж миті повз мене з несамовитими вигуками протупотіла юрба, озброєна ломаками.

Світло

Кілька разів упродовж дня я спускався до Гіллеля, стукав у його двері. Не було мені спокою, я мусив з ним поговорити, розпитати, що всі ті дива, яких я зазнав, означають, але щоразу мені казали: він іще не приходив додому. Щойно повернеться з єврейської ратуші, його донька відразу дасть мені знати…

Чудна дівчина, ця Міріам!

Таких я ще не бачив.

Врода її якась екзотична, особлива, з першого погляду й не вловити, від неї німіють уста й кудись зникає відвага.

Це обличчя сформоване за законами пропорцій, які вже давно, певно, тисячоліття, як втрачені, міркував я, відтворюючи в уяві дівчину.

Я думав, який камінь вибрати, щоб зберегти риси цього личка в камеї і не зашкодити художньому виразові твору, однак не знаходив відповідного матеріалу: який камінь зможе передати небачений чорний до синяви блиск її волосся та очей? Як втілити в камеї неземну витонченість обличчя, передати внутрішній дух і не збитися на бездушну портретність на догоду «мистецьким» канонам!