Читать «Ґолем» онлайн - страница 46

Безмежний жах, якому я безнадійно опирався і навіть нагадуванням про листи не міг його притлумити, паралізував мої думки й змусив судомно зіщулитися серце.

Квапно пробелькотів я схололими устами, що це лише вітер крижано дмухнув з кутка; повторював ті слова що раз швидше й швидше, дихання зі свистом вихоплювалося з грудей — нічого більше не допомагало: ген там, у кутку, білувата пляма… карта… надималася пухирем, доповзала до місячної доріжки й знову ховалася у темряві… Звуки, наче краплі, прокинулися — чи то в думках, чи в передчутті, чи наяву… у просторі й водночас поза ним… та все ж десь… глибоко в серці й знову посеред кімнати, схожі на циркуль, який, падаючи, впинається у дерево й застрягає там…

Щораз знову й знову: біла пляма… біла пляма!.. Це лише карта, нікчемна, дурна карта, волаю я до свого мозку. Намарне!

Та ось він набирає обрисів… обростає плоттю… Паґад забився у куток і незмигно дивиться на мене звідти моїм обличчям.

Минають години… Я сиджу непорушно, зіщулившись у своєму закутку — промерзлі мощі в чужому, зотлілому одязі. А той, навпроти, — то я сам.

Німий і застиглий.

Ми вдивляємося навзаєм у вічі, один — потворне віддзеркалення іншого…

Чи він теж бачить, як місячний промінь спроквола, ліниво пересувається підлогою, наче стрілка невидимого годинника безмежності, виповзає на стіну й стає дедалі блідішим.

Я загіпнотизував його своїм поглядом, тож даремно намагався він розчинитися у передранішній сутіні, яка квапилися через вікно йому на допомогу.

Я міцно його тримав.

Крок за кроком виборював у нього своє життя, життя, що було моїм, але більше мені не належало…

А коли він з настанням світанку геть змалів й знову заповз у свою карту, я підвівся, підійшов й запхав до кишені його — паґада.

Провулок унизу ще був безлюдний та пустельний.

Я перетряс мотлох у кутку, до якого вже дісталося світло дня: черепки, іржава пательня, зітліле клоччя, шийка пляшки. Мертві речі й водночас такі дивно знайомі.

І стіни — якими виразними стали тріщини й розколи! — де ж я їх бачив?

Я взяв до рук колоду карт — якийсь тьмяний спогад зринув у пам’яті: чи не сам я їх розмальовував? Ще дитиною? Ген давно-давно?

То були старезні карти таро. З єврейськими знаками. Номер дванадцять мав би зображувати «вішальника» — звідкись я це пам’ятав… Униз головою… Руки за спиною… Я перетасував карти. Ось! Ось він!

Далі знову — у напівсні, напівреальності — перед моїми очима постала картина: почорніла будівля школи, згорблена, перекошена — похмуре відьомське кубло з піднятим лівим крилом, праве зрослося з сусіднім будинком. Нас кілька підлітків… Десь тут занедбаний льох…

Потім я оглянув себе: старомодний костюм видався мені цілком чужим, і це знову збило мене з пантелику.

Гуркіт підводи на вибоїстій бруківці вирвав мене з задуми, та коли я визирнув униз, на вулиці не було жодної живої душі. Тільки великий пес стояв на розі, ніби чекав чогось…