Читать «Ґолем» онлайн - страница 45

Ґустав Майрінк

Крижаним холодом віяло від них. Я навіть не міг розтулити пальці, так вони задубіли. Знову я взявся за пошуки природного пояснення того, що відбувалося.

Легкий костюм, довге блукання підземними переходами без пальта й капелюха, сувора зимова ніч, кам’яні стіни, пронизливий мороз, який укупі з місячним сяйвом впливав до кімнатки, — дивно, що мерзнути я почав аж тепер. Виною тому було, мабуть, тривале гарячкове збудження…

Дрож пронизав мене, дедалі глибше проникаючи в тіло.

Я відчував, як крижаніє мій скелет, а кожна кісточка видавалася холодним залізним прутом, до якого примерзала плоть.

Я бігав кімнатою, тупотів ногами, молотив себе руками — нічого не допомагало. Я міцно стиснув зуби, що не чути їхнього цокотіння.

Це — смерть, мовив я сам до себе, дотуляється холодними руками до моєї потилиці.

Я шалено відганяв від себе сон замерзання, що притуплював усі відчуття, огортав, наче пухкою, задушливою ковдрою.

Листи! У моїй кімнаті її листи! — криком вибухнуло в мені. — Їх знайдуть, якщо я тут помру. А вона ж сподівається на мене! Її порятунок в моїх руках! Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

Я щодуху волав крізь віконні ґрати, а пустельна вуличка відповідала луною: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»

Я падав на підлогу й знову підхоплювався на рівні ноги. Не маю права померти, не маю права! Заради неї, тільки заради неї! Я готовий був іскри витесати зі своїх кісток, лиш би зігрітися.

Мій погляд впав мимохіть на шмаття у кутку, я кинувся до нього, тремтячими руками натягнув поверх свого одягу. То був старомодного крою ветхий костюм з цупкої, темної тканини.

Від нього відгонило гнилизною.

Потім я скоцюрбився у протилежному кутку й відчув, як попід шкіру помалу розливається тепло. Лише жахливе відчуття зледеніння кісток ніяк не минало. Я сидів непорушно, лише водив поглядом довкола: карта, яку побачив першою — паґад — лежала на місячній доріжці посеред кімнати.

Я не міг відвести від неї очей.

Вона, здавалося, наскільки я міг судити з такої віддалі, була намальована аквареллю невправною дитячою рукою і зображувала єврейську літеру «алеф» у вигляді чоловіка в старофранконському одязі, з коротко підстриженою сивою борідкою, з піднятою лівою і опущеною правою рукою.

Хіба той чоловік не дивно схожий на мене? — закралася мені підозра. Борідка… Вона цілком не пасувала до паґада. Я підповз ближче й пожбурив карту до решти мотлоху в кутку, щоб не муляла очі.

Так вона там і лежала, мерехтіла до мене з темряви біло-сірою, розмитою плямою.

Зусиллям волі я змусив себе думати, як потрапити додому.

Чекати ранку! Гукнути перехожим з вікна, щоб передали мені нагору драбиною свічки або ліхтарню! Я усвідомлював, що без світла безкінечним, заплутаним лабіринтом мені ніколи не потрапити назад. Або, якщо вікно надто високо, можна спустити мені на мотузці… Господи! — блискавкою пронизало мене. Тепер я знав, де опинився! Кімната без дверей лише з одним заґратованим вікном — старовинний будинок у Старошкільному провулку, який усі оминали десятою дорогою! Якось, багато років тому, один чоловік уже спускався на мотузці з даху, щоб зазирнути через вікно, і мотузка обірвалася… Так… Я був у будинку, де щоразу зникав примарний Ґолем!