Читать «Ґолем» онлайн - страница 122

— Якщо не помиляюся, тоді його вважали не сповна розуму. То він стверджував ніби називається — як же? — ага, Лапондером, то видавав себе за такого Харусека…

— Нічого подібного! — нараз втручається косоокий. — Харусек, дійсно, існував. Мій батько навіть успадкував після нього 1000 флоринів.

— Хто цей чоловік? — запитав я більярдиста.

— Він річковий перевізник, поромник, називається Чамрда… Що ж стосується Перната, то я тільки пригадую чи, може, припускаю, що згодом, через багато років, він одружився з дуже вродливою, смаглявою єврейкою.

— Міріам! — мовив я сам до себе і так розхвилювався, що від тремтіння вже й грати більше не міг.

Перевізник вкотре перехрестився.

— Що це з Вами сьогодні, пане Чамрда? — здивувався більярдист.

— Перната ніколи не було! — скрикує косоокий. — Я цьому не вірю!

Я частую чоловіка коньяком, аби розговорити його.

— Є, звісно, такі, що стверджують, ніби Пернат і досі живий, — нарешті розв’язує язика перевізник. — Я таке чув… Ніби той різьбяр мешкає на Градчині.

— Де саме?

Чоловік знову хреститься.

— У тому то й річ! Він мешкає там, де жодна жива людина мешкати не може: біля муру, під останнім ліхтарем…

— Знаєте той будинок, пане… пане… Чамрда?

— Нізащо в світі туди не піду! — протестує косоокий. — За кого Ви мене маєте? Святий Ісусе, Маріє і Йосипе!

— Але ж можете мені здалеку показати туди дорогу?

— Це можу… — пробурмотів перевізник. — Якщо зачекаєте до шостої ранку. Я йтиму до ріки. Та я б Вам не радив того робити! Ще впадете в Оленяче Урочище, зламаєте собі шию і кісток не позбираєте… Пресвятая Діво Богородице!

Уранці ми вирушаємо разом. З річки дме свіжий вітер. Від хвилювання я землі не чую під ногами.

Раптом переді мною виринає знаменитий будинок на Старошкільній вулиці.

Я впізнаю кожне вікно, вигнуту ринву, ґрати, масний полиск кам'яних карнизів — усе, усе…

— Коли горів цей будинок? — запитую я косоокого. Мені шумить у вухах від надміру збудження.

— Горів? Ніколи!

— Я достеменно знаю, що горів.

— Не було такого.

— Але я знаю! Може, закладемося!

— На що?

— На один гульден.

— Домовилися! — Чамрда кличе консьєржа. — Цей будинок коли-небудь горів?

— Та де там! — сміється чоловік.

Та я все ж не йму віри.

— Уже сімдесят літ я тут живу, — запевняє консьєрж. — Кому знати, як не мені…

…Дивно, дивно…

Перевізник веслує своїм яликом, зладнаним з восьми неструганих дощок, перевозить мене через Влтаву, кумедно смикаючи веслами. Жовтувата вода піниться за облавком. Дахи Градчини червоняво виблискують у променях ранішнього сонця. Невимовна урочистість огортає мене. Тихе, невиразне відчуття, ніби з якогось далекого минулого, немов би світ навколо мене зачарований — примарне відчуття, начеб я жив у різних місцях водночас.

Я ступаю з човна на суходіл.

— Скільки я Вам винен, пане Чамрда?

— Крейцер. Якби Ви допомагали веслувати, це б коштувало два крейцери…

Цією дорогою я вже йшов сьогодні уві сні: вузька, непомітна стежина в замковому парку. Серце ледь не вистрибує з грудей, я знаю наперед: ось зараз з'явиться голе дерево, гілля якого звисає через мур.

О, ні, воно всіяне білим цвітом.