Читать «Ґолем» онлайн - страница 121
Ґустав Майрінк
Я обвів поглядом кав'ярню, як раптом почув позад себе металеве цвірчання, як ото цвіркуни скрекочуть.
Я зацікавлено озирнувся і не повірив своїм очам:
Відвернувшись обличчям до стіни, з маленькою, наче цигаркова пачка, музичною скринькою у тремтячих кістлявих руках, геть поринувши в себе, сидить у кутку сліпий старець Нефталі Шафранек і крутить крихітну корбу.
Я підходжу до нього.
Майже пошепки він несміло наспівує пісеньку:
— Ви знаєте, як звуть отого старого чоловіка? — запитав я кельнера, який саме проходив повз мене.
— Ні, пане, ніхто не знає ні його, ані його імені. Він і сам його забув. Зовсім самотній на світі. Йому 110 років! Щовечора має у нас «даровану» каву.
Я схиляюся над старцем, вигукую йому на вухо: «Шафранеку!»
Діда немов блискавкою прошиває. Він щось бурмоче, напружено потирає чоло.
— Ви розумієте мене, пане Шафранек?
Він киває.
— Слухайте уважно! Я хочу щось запитати у Вас про давні часи. Якщо відповідь буде вичерпною, дам Вам гульдена, ось кладу його тут, на стіл…
— Гульден, — повторює старий і, мов шаленець, відразу заходиться крутити корбою своєї стрекотливої скриньки.
Я притримую його руку.
— Добре подумайте! Ви знали тридцять три роки тому такого собі різьбяра камей Перната?
— Гардболець! Кравець! — лепече старий, астматично задихаючись, усмішка сяє на все обличчя — він гадає, я розповів йому якийсь потішний жарт.
— Ні, не Гардболець, а Пернат!
— Перелес? — старий аж заходиться сміхом.
— Та ні — Пернат!
— Пашелес?! — він аж крекче від утіхи.
У відчаї я відмовляюся від подальших спроб щось довідатися.
— Ви хотіли поговорити зі мною? — Феррі Атенштедт стоїть переді мною, схилившись у стриманому поклоні, голос його звучить прохолодно.
— Так, Ваша правда. Ми можемо при тому зіграти партію в більярд.
— Граєте на гроші, пане? Даю Вам 90 на 100 наперед.
— Гаразд, на гульден. Ви починаєте…
Його світлість бере кия, прицілюється, з гиком б’є, а тоді сердито морщиться. Я знаю ці виверти: він пустить мене до 99, а потім одним махом закінчить партію.
Мені стає дедалі цікавіше. Я йду просто до своєї мети:
— Чи не пригадуєте, шановний пане, Атанасіуса Перната, який мешкав тут, у єврейському кварталі? То було дуже давно, десь у той час, коли завалився кам'яний міст…
Чоловік у смугастій, червоно-білій лляній сорочці, з косуватими очима й дрібними золотими сережками у вухах, який сидить під стіною, читаючи газету, раптом здригається, витріщає на мене очі й хреститься.
— Пернат? Пернат? — напружено морщить чоло більярдист. — Пернат? Високий, худорлявий? Каштанове волосся, коротко стрижена, гостра борідка?
— Саме так.
— Тоді йому було десь сорок? Він мав вигляд, як… — його світлість раптом вражено зміряв мене поглядом. — А Ви часом йому не родич, шановний пане?!
Косоокий знову перехрестився.
— Я? Родич? Дивна думка… Ні, я тільки цікавлюся ним. Може, знаєте ще щось? — недбало запитую я, я самому аж серце холоне.
Феррі Атенштедт замислюється.