Читать «Ґолем» онлайн - страница 121

Я обвів поглядом кав'ярню, як раптом почув позад себе металеве цвірчання, як ото цвіркуни скрекочуть.

Я зацікавлено озирнувся і не повірив своїм очам:

Відвернувшись обличчям до стіни, з маленькою, наче цигаркова пачка, музичною скринькою у тремтячих кістлявих руках, геть поринувши в себе, сидить у кутку сліпий старець Нефталі Шафранек і крутить крихітну корбу.

Я підходжу до нього.

Майже пошепки він несміло наспівує пісеньку:

«Фрау Пік, фрау Гок, Про зіроньки на небі Базікали собі…»

— Ви знаєте, як звуть отого старого чоловіка? — запитав я кельнера, який саме проходив повз мене.

— Ні, пане, ніхто не знає ні його, ані його імені. Він і сам його забув. Зовсім самотній на світі. Йому 110 років! Щовечора має у нас «даровану» каву.

Я схиляюся над старцем, вигукую йому на вухо: «Шафранеку!»

Діда немов блискавкою прошиває. Він щось бурмоче, напружено потирає чоло.

— Ви розумієте мене, пане Шафранек?

Він киває.

— Слухайте уважно! Я хочу щось запитати у Вас про давні часи. Якщо відповідь буде вичерпною, дам Вам гульдена, ось кладу його тут, на стіл…

— Гульден, — повторює старий і, мов шаленець, відразу заходиться крутити корбою своєї стрекотливої скриньки.

Я притримую його руку.

— Добре подумайте! Ви знали тридцять три роки тому такого собі різьбяра камей Перната?

— Гардболець! Кравець! — лепече старий, астматично задихаючись, усмішка сяє на все обличчя — він гадає, я розповів йому якийсь потішний жарт.

— Ні, не Гардболець, а Пернат!

— Перелес? — старий аж заходиться сміхом.

— Та ні — Пернат!

— Пашелес?! — він аж крекче від утіхи.

У відчаї я відмовляюся від подальших спроб щось довідатися.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — Феррі Атенштедт стоїть переді мною, схилившись у стриманому поклоні, голос його звучить прохолодно.

— Так, Ваша правда. Ми можемо при тому зіграти партію в більярд.

— Граєте на гроші, пане? Даю Вам 90 на 100 наперед.

— Гаразд, на гульден. Ви починаєте…

Його світлість бере кия, прицілюється, з гиком б’є, а тоді сердито морщиться. Я знаю ці виверти: він пустить мене до 99, а потім одним махом закінчить партію.

Мені стає дедалі цікавіше. Я йду просто до своєї мети:

— Чи не пригадуєте, шановний пане, Атанасіуса Перната, який мешкав тут, у єврейському кварталі? То було дуже давно, десь у той час, коли завалився кам'яний міст…

Чоловік у смугастій, червоно-білій лляній сорочці, з косуватими очима й дрібними золотими сережками у вухах, який сидить під стіною, читаючи газету, раптом здригається, витріщає на мене очі й хреститься.

— Пернат? Пернат? — напружено морщить чоло більярдист. — Пернат? Високий, худорлявий? Каштанове волосся, коротко стрижена, гостра борідка?

— Саме так.

— Тоді йому було десь сорок? Він мав вигляд, як… — його світлість раптом вражено зміряв мене поглядом. — А Ви часом йому не родич, шановний пане?!

Косоокий знову перехрестився.

— Я? Родич? Дивна думка… Ні, я тільки цікавлюся ним. Може, знаєте ще щось? — недбало запитую я, я самому аж серце холоне.

Феррі Атенштедт замислюється.