Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 99

— Нічого не вийде, хлопче, — сказав один з пасажирів.

Александер промовчав. Поїзд набирав швидкість. Він з усіх сил натис на ручку — вона піддалася. Двері рвучко відчинилися, і під обурені вигуки пасажирів Александер вистрибнув на край платформи. Він поточився, обернувся і встиг углядіти, як у вікні вагона промайнула коричнева куртка.

— Могло б погано скінчитися, юначе, — сказала якась жінка, — хіба можна так легковажно…

Йому пощастило: якраз відходила кільцева електричка на Темпельгоф.

За чверть години Александер добрався до Фрізенштрасе і зупинився перед червоним будинком, схожим на казарму. Біля входу стояв поліцай.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку. Вам до кого?

— Я хотів би бачити доктора Горна.

Це прізвище назвав учора Шерц, і Александер запам’ятав його.

— Криміналрата доктора Горна?

Александер підтвердив.

— У якій справі?

— Я хотів би дати показання.

— Добре, — поліцай трохи подумав. — Пана криміналрата зараз нема, однак показання ви можете дати й комусь іншому. Бачите он ті двері? — він показав рукою через двір. — Підніметесь на третій поверх. Кімната триста вісімдесят.

Александер подякував і пішов через двір. До цієї хвилини він почував себе досить впевнено, його підбадьорило те, що йому вдалося втекти від шпига. Але чим вище він піднімався по сходах, тим менше лишалося в нього впевненості, а коли він ступив у коридор, йому навіть пересохло в горлі. О, який довгий коридор! 369, 372, 374, і нарешті «379. Вхід через кімнату 380!» «До службових приміщень стукають тільки боягузи», — промайнуло в Александера в голові, і він рвучко відчинив двері.

За письмовим столом сидів молодий чиновник у цивільному одязі, з ріденьким волоссям і рум’яним повним обличчям. Він звів на Александера круглі блакитні очі.

— Чим можу прислужитись?

— Я хотів би дати показання, — з зусиллям вимовив Александер.

Обличчя секретаря Ульмана набрало невдоволеного виразу. На його насупленому лобі ніби було написано: «Ви не туди потрапили». Завжди отак хтось вривається, саме коли у нього роботи по саму зав’язку. А ще старий от-от має прийти…

— В якій справі ви хочете дати показання?

— У справі одного гаража в Целендорфі, так званого «Гаража „Зюд-вест“».

Якби Вернера Ульмана хтось стусонув кулаком у живіт, це не вразило б його сильніше. Він насилу перевів подих.

«Горна нема, — було його першою думкою, — і вся відповідальність лягає на мене. А коли тут справді щось серйозне, то доведеться мені моє зведення починати з початку. На це знову піде кілька годин. Звичайно, якщо не дуже старатися, як багато моїх колег… а от у мене завжди все ясно і переконливо, навіть розділові знаки усі на місцях — це начальству подобається…»

— Прошу, — нарешті неохоче сказав він, — сідайте, я застенографую ваші показання. Почнемо з анкетних даних. У вас є при собі документи?

Александер поклав на стіл своє посвідчення. Ульман здивовано кліпнув очима:

— Але ж це посвідчення з східної зони!