Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 100
Вольфганг Шрайєр
— Так точно, пане комісаре: я прибув із НДР.
— З радянської зони, — машинально поправив Ульман. — Ви емігрант? — Він почав записувати анкетні дані.
Александер здивовано поглянув на нього.
— Ні… чого це?
Ульман почав нервувати. Він знав, що Вюрцбургер забороняє будь-які стосунки із східною зоною. Може, цей чоловік з тамтешньої кримінальної поліції? Але ні: він би сказав про це. Ульман навіть застогнав тихенько. Неспокій його зростав…
— Ну, так от… — почав Александер і відкашлявся.
Ульман пригладив своє ріденьке волосся. У нього раптом виникла непогана ідея: що, як послати цю людину до Вюрцбургера, хай його сам допитує. Секретар Ульман відчував, що тут пахне політикою, і вважав себе некомпетентним у таких справах. Він узяв трубку і попросив комутатор з’єднати його з шефом. «Негайно до мене!» — наказав той.
— Пане Шенцлін, нам з вами доведеться спуститися на поверх нижче. — Ульман випростався на весь свій не вельми високий зріст. — Що ви сказали? Нічого? Ну, гаразд, тоді ходімо.
Внизу, в приймальні Вюрцбургера, обставленій трохи краще, ніж приймальня Горна, їм довелося трохи почекати. Товстощокий чиновник зняв трубку і доповів про них Вюрцбургерові, що сидів у кабінеті поруч.
Коли вони зайшли до кабінету, з-за письмового столу, поблискуючи скельцями окулярів, підвівся кремезний чоловік років шістдесяти, з густим сивим волоссям.
— Дякую, дякую, друже мій, — перебив він Ульмана, який виструнчився біля самих дверей і почав офіціально доповідати. — Можете йти.
Ульман з полегкістю опустив плечі. Правда, у нього промайнула думка, що краще все-таки було б самому записати показання цієї людини, хоча б заради Горна, якого він дуже любив. Та він тільки стиха промовив:
— Слухаю, пане криміналдиректоре! — і повернувся до дверей.
Вюрцбургер сів.
— Дайте-но ваше посвідчення, — недбало кинув він, — і сідайте сюди, — він показав рукою на крісло, що стояло кроків за три від столу. Тримаючи у лівій руці посвідчення, він правою барабанив по столі, на якому, крім телефону, нічого не було.
— Яке відношення маєте ви до гаража «Зюд-вест»? — ніби цілком байдуже запитав він.
— Службове, — збрехав Александер. — Я диспетчер однієї магдебурзької транспортної фірми. Наші водії часом ставлять там свої машини.
— Дрібна нелегальна торгівля між Сходом і Заходом, правда ж? — Вюрцбургер не чекав відповіді. — Ваш рік народження?
— 1925, шостого червня, — сказав Александер, посміюючись у душі над цим старим, як світ, поліцейським прийомом.
— Де ви народились?
— У Гамбурзі.
Вюрцбургер повернув йому посвідчення.
— Добре визубрено, — пробурмотів він. — Ну, так що там у Целендорфі, в тому гаражі «Зюд-ост» чи «Зюд-вест». Розповідайте!
— Там займаються спекуляцією кольоровими металами, — почав Александер. — Я випадково почув одну розмову і зрозумів…
— Скажіть, які ваші показання були записані на третьому поверсі?
— Тільки анкетні дані.
— Так-так, отже, тільки анкетні дані.
— Я, власне, йшов до доктора Горна.
Вюрцбургер насторожився, його темні очі допитливо глянули на Александера.
— Ви знайомі з доктором Горном?