Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 80

В ту ж мить Александер зрозумів, що таємничий незнайомець — то він сам. Коридор кінчався великим, на всю стіну, дзеркалом. Це була одна з багатьох примх колишнього власника вілли.

Александер з досадою повернувся і знову полічив двері. Ага, це ті, з яких падає світло. Він уже підняв руку, щоб постукати, але за дверима знову хтось заговорив. Схвильований жіночий голос, у якому він пізнав голос дівчини з Іспанської алеї, сказав:

— Ви думаєте, я не знаю, що у нас займаються спекуляцією, пане Шерц? Якщо ви мене зараз же не випустите, я заявлю на вас!

— Якщо я вас не випущу, ви не зможете на нас заявити, — відповів низький приємний голос. — Але я мушу заперечити: спекуляцією у нас не займаються.

— Ні, займаються! Наприклад, кольоровими металами. Частину приносять із східної зони, частину крадуть на коліях електрички, а потім його вивозять наші машини, що йдуть у західні зони.

— Ах, так от що ви маєте на увазі! Чудово… І через це ви хочете заявити на нашу фірму?

Александер не розчув її відповіді; він то слухав, то підглядав у отвір для ключа.

Доктор Шерц щиро засміявся.

— Ви мене не зрозуміли, фрейлейн Рут. Звичайно, ви можете іти, двері не замкнені. Але я раджу вам: залишіться поки що тут і почекайте на мене в бібліотеці, поки не закінчиться нарада.

— І не подумаю!

— Як хочете. Я мав намір розповісти вам про нашу фірму дуже важливі речі, якими, безумовно, зацікавиться ваш татусь.

— То розкажіть зараз.

— Не можу. Тільки розмова з шефом з’ясує мені все. Я маю підозру, що тут ідеться про дещо гірше, ніж про… спекуляцію, як ви сказали…

Александерові здалось, що голоси наближаються до дверей; він поквапливо відскочив на кілька кроків назад і удав, ніби щойно прийшов.

Двері відчинились, і вийшла Рут. Вона рушила просто до Александера. Дівчина помітила його тільки в останню мить і злякано відсахнулась. Він глянув у розширені від ляку очі, хотів щось сказати, але у нього здушило в горлі.

— А, це ви, — майже нечутно сказала вона, ніби з полегкістю, і пішла далі.

— Вибачте, — кинув Александер їй навздогін, але вона, мабуть, не почула.

— Заходьте, колего, — люб’язно сказав доктор Шерц. — Що, трошечки підслухали? Не відмовляйтесь, усі ми це робимо, коли трапляється нагода. Так-так! Мені ж швейцар ще п’ять хвилин тому подзвонив, що ви прийшли. Непогано працює машина, правда? — 3 цими словами він підвів гостя до крісла, широким жестом запросив його сідати і ввімкнув радіо. «РІАС» передавала американських композиторів. Доктор Шерц не сів за стіл, а присунув своє крісло до Александерового, щоб можна було розмовляти півголосом.

— Я хочу спершу віддати вам гроші, — сказав Александер і почав відщіпати портфель. — Тут, на жаль, не шістдесят тисяч, а всього п’ятдесят дев’ять п’ятсот. Так сказав мені Кросбі. Агент обшахрав його на п’ять сотень.

Доктор Шерц лукаво примружив одне око.

— На цукерки розтринькали, ласуни… Ну, нічого, не треба вибачатись. З мене й цих вистачить. Перед шефом я теж закину слівце; він щодо грошей дуже вимогливий, але ми вже якось усе владнаємо.