Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 70

Вольфганг Шрайєр

Поїзд зупинився біля перону ганноверського вокзалу. Александер вийшов з вагона і пристроївся до «хвоста» біля віконця каси. Коли надійшла його черга, він подав касирові свій «Discharge-paper», де як місце призначення був указаний Гамбург, і попросив квиток. Але тут виявилось, що в нього не вистачає грошей. Касир знизав плечима, задні відтіснили Александера од віконця. Він розгублено став збоку. «А що, в тебе, хлопче, продати нічого? — сказав йому якийсь чоловік. — Я тобі за валянки хоч зараз дам п’ятсот марок». Александер почув ще кілька подібних пропозицій. Бомбосховище на ганноверському вокзалі було в ті часи чи не найбільшим спекулянтським і злодійським кублом у всій англійській зоні. Хтось попередив Александера про це; він вийшов з-під напівзруйнованого перекриття перону і сів осторонь на сходах.

Стояла тепла осінь, можна було б обійтись і без валянок, якби в нього була друга пара взуття. Але нікуди не дінешся, щось доведеться продати. Він трохи подумав, нарешті розв’язав рюкзак, у якому було все його майно, і почав порпатись у ньому. Щось повинно знайтись. Може, цей кусок мила? Ні, він йому ще знадобиться… Хіба оцю пачку тютюну?

Раптом на нього впала якась тінь: «Що, вояко, продаєш?» Два спекулянти, досить пристойно одягнені, нахилились над ним і почали обдивлятись білу пачку, яка пахла скоріше фініками, ніж тютюном.

«Що, амі?» — «Та бачиш же. А що даси?» — «Твій же товар, твоя й ціна. Кажи, скільки хочеш?» Як звичайно, хвилину чи дві перекидались різними словами, поки не було названо ціну: вісімдесят марок. Александер, який ще в таборі навчився торгуватись, чекав звичайної на цій стадії співчутливо-зневажливої посмішки, але він помилився. Той, що перший заговорив до нього, взяв пачку, покрутив її в руках і сказав: «Роберт, заплати йому». Роберт поліз у кишеню штанів і витяг товсту паку грошей, вигляд якої заспокійливо вплинув на Александера. Він подумав: «Цей дав би й дев’яносто». Тим часом зібралась купка цікавих. Роберт сердито оглянувся навколо і нарешті почав рахувати. «П’ять, — сказав він і поклав Александерові на долоню п’ятірку. — Десять», — флегматично продовжував Роберт, але другого папірця наче забув покласти. «В чому справа?» — спитав Александер. «Та ні в чому», — сказав Роберт, запхав гроші назад у кишеню, повернувся й пішов. Перший теж уже десь зник.

Александер стояв ні в сих ні в тих. У полоні такого не бувало. «Що ж це ти, хлопче, — сказав хтось із присутніх, — на такий гачок попався». — «А що він зробить, вони його ще відлупцюють і заберуть усе». — «Пачка тютюну — дрібниця, це тобі за науку», — патякала одна жінка. «Он же поліцай — підіть заявіть», — сказав якийсь пан, що, видно, знав кращі часи. Всі засміялись ще голосніше, ніж недавно в поїзді. «Це ж підлість», — промурмотів хтось; але ніхто й пальцем не ворухнув, щоб допомогти…

Александер прокинувся. Як звичайно, він зразу не міг добрати, де він, і кілька секунд безтямно дивився на брудну підлогу. Батарея опалення поруч з ним пашіла нестерпним жаром. Від стін смерділо застарілим тютюновим чадом.