Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 157

Горн мовчки простяг руку. Він перегорнув усі сторінки книжечки, навіть придивився до неї біля лампи і повернув Александеру.

— Здається, ви маєте рацію, пане Шенцлін. Це справді схоже на список. Ось вам моя порада: підіть з нею в президіум народної поліції. Всі зазначені тут адреси, які не відомі нам, — це адреси з східної зони. Ви не знаєте, як туди пройти? Я… я поясню вам…

20

Якобс ввімкнув фари. Їх світло ковзнуло по лісу і піщаних дюнах — дикому безлюдному ландшафту. Він не знав цієї місцевості, але орієнтувався з допомогою карти — поруч з ним лежав розгорнутий атлас. За Цемпіном вліво відходила бетонована дорога, що вела до узбережжя. На повороті фари освітили облізлу табличку. «Увага! Заміновано! Прохід заборонено!» — прочитав Якобс і зітхнув з полегкістю: він не збився з шляху. Під час війни тут був випробний полігон ракет «фау», від шпигунів і диверсантів він був захищений мінним поясом. Тоді ж проклали й бетоновану дорогу, по якій зараз їхав «крейслер». Вона доходила майже до моря. Там, де її уявне продовження перетинає берегову лінію, і знаходилось домовлене місце зустрічі.

Якобс глянув на годинник: залишалося ще десять хвилин. Дорога погіршала. Бетон місцями був пошкоджений бомбами, від занесених піском воронок в усі боки зигзагами розбігались тріщини. Всюди валялися уламки цементу й арматурного заліза, ніби тут підірвали міцне укріплення. Раптом дорога поділилася на дві, і почався підйом. Якобс узяв праворуч і вимкнув фари. Нагорі він зупинив машину. Шуміло море. Нічого не було видно.

Якобс вийшов з машини, лишивши дверцята відчиненими, і пішов до моря. Він пробирався хвойним ліском. Гілки стьобали його по обличчю. Потім піднявся на дюну, де стояв телеграфний стовп. Тут пахло водоростями, гнилим деревом і дохлою рибою. Між соснами, покорченими від морських вітрів, показалась зовсім близько — рукою подати — темна поверхня моря. Хвилі, набігаючи на сірий пісок, розбивали свої піняві гребені об палі берегозахисних дамб… Над морем нависло темне осіннє небо, по якому пливли клапті хмар. Північно-західний вітер пронизливо свистів у телеграфних проводах, хвилями пригинав до землі високу траву на дюнах. Моторного човна ніде не було видно.

Якобс оглянувся, йому почулося, ніби десь далеко застугонів мотор. Він пильно вдивлявся в море. Воно майже зовсім почорніло, тільки далеко на півночі виділялася зловісна світло-сіра смуга обрію, підведена чорною лінією, — то, певно, був берег Рюгену. Трохи праворуч від нього блимав вогник; на карті там був позначений маяк далекого острова Грейфсвальдер-Ойє. Якобс занепокоєно глянув на годинника. Зненацька йому почулося, ніби позад нього форкнув кінь. Та то, певно, здалося. Він знову оглянувся навколо. В обидва боки тяглася вузька, злегка вигнута сірувато-жовта смуга берега, що зливалась удалині з лісом і морем. Понад берегом видно було якісь темні плями — мабуть, нанесені морем колоди. Праворуч, на трухлявих стовпах, висів переплутаний колючий дріт. Нічого і нікого не було видно. Більш безлюдного місця, мабуть, і не знайти. Але там, унизу, біля обточеного водою каміння, яке лизали хвилі, чи то, бува, не сліди кінських копит?