Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 14

— І по змозі хороші відносини з властями.

Доктор Горн знизав плечима.

— Випадки корупції траплялися скрізь і завжди. Дивно було б, якби ми становили виняток.

— Справді, було б до біса дивно, — тихо сказав Зіррінгауз.

— Чому це ти так думаєш? — підозріливо спитав Горн. Але той не відповів.

У самоварі булькала вода.

— Знаєш, що я тобі скажу, — знову почав Горн. — Я, власне, з такими речами майже не маю справи; це в основному функція митної служби — вона, до речі, розташована тут поблизу. Але можуть бути й інші причини…

Він замовк, бо з сусідньої кімнати почулось тихе дзижчання.

— Вибач, я на секунду. Хтось дзвонить. — Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся:

— Це тебе, Едуарде. Сподіваюсь, що тобі не доведеться йти…

— Навіть не уявляю, що б це могло бути, — пробурмотів Горн, пішов до телефону і взяв трубку.

— Це ви, колего Вольф? Щось трапилось?

— Та ні, пане криміналрат. Я тільки хотів пересвідчитись, що ви там. Мало чого може… У мене якесь передчуття, наче сьогодні щось має статися. Погода така…

— Ну звичайно, має статися кілька грабунків у Берліні, можете головою закластись. Але, хвалити бога, поліція складається не тільки з нас двох, отже… Втім, до десятої ви мене застанете тут. Але краще б у вас не було приводу…

— Я певен — щось станеться.

— Ах ви, старий буркотун! Ну, до побачення.

Комісар Вольф засміявся. Горн поклав трубку і повернувся до Зіррінгауза.

— Нічого там нема. Він просто хотів знати, де я.

Георг Зіррінгауз саме ставив на стіл чашки.

— Так я ж йому сказав!

— Еге, ти б йому ще що-небудь розказав! Ні, Вольф своє діло знає, його на такий гачок не піймаєш.

— Ох, ці мені служаки!.. — Зіррінгауз похитав головою і задерикувато всміхнувся. Але доктор Горн не мав зараз охоти сперечатись. «Що це сьогодні з Вольфом, — думав він. — Якийсь він дивний…»

3

Александер встромив ключ у двері. На веранді не було нікого, двері в кімнату трохи прочинені. Він прислухався, але нічого не почув. Дивно…

З кімнати двері вели на кухню; другого виходу будинок не мав. Якщо невідомий не виліз у вікно, то він або в кімнаті, або на кухні. Але нічого не було чути.

Александер озирнувся навколо, шукаючи якоїсь зброї. Мотоцикл, стілець, у кутку стіс горщиків для квітів… не годиться. Ага, ось молоток. Це підійде. Александер зважив молоток у руці, не спускаючи погляду з дверей. Він спробував пригадати вигляд незнайомця. Гладкий, важкий чоловік; але ж… отак стрибнув через хвіртку! Мабуть, небезпечний, сильний ворог. Може, він чатує отут, за дверима…

Александер подумав: а як би він повівся, коли б оце зараз його бачила Брігітта? Під враженням цієї думки він уже готовий був відчинити двері й кинутись на незнайомця. Але раптом за дверима тоненько, тривожно рипнула мостина. Александер завагався, в нього мороз пробіг поза шкірою.

Старовинний стінний годинник вибив четверту годину. Почулися чиїсь важкі кроки, брязнула клямка. Кроки наближались.

В Александера прискорено забилося серце; йому стало страшно. Зусиллям волі він примусив себе дихати повільно й глибоко. В шибки барабанили великі краплі дощу.