Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 117

Двері за ним зачинилися.

Та тієї ж миті вони знову відчинилися, і в них просунулася голова Кросбі.

— How much? На скільки ви розщедритеся?

Якобс трохи розгубився.

— Дві тисячі, — буркнув він.

— Доларів?

— Західних марок.

— Уои are a niggard!

— Ну, три, — знітився бос.

— Скажи: десять, Руді, — підказав йому доктор Шерц, — не треба шкодувати для доброї справи.

Якобс пересилив себе.

— П’ять тисяч, Кросбі, — видавив він і витер з лоба піт.

— О’кей, цього досить, — сказав американець, і голова його зникла за дверима.

— На цю допомогу мало надії, — промимрив бос, — куди там йому щось зробити! — його злило, що він забув нагадати Кросбі про ті п’ятсот доларів, яких йому не додали.

— Він може, Руді, покладися на нього, він може. А рука руку миє.

Але взагалі напівобіцянки Кросбі всерйоз не сприйняли, і настрій у всіх був пригнічений. Обговорення ситуації, для якої вони зібралися, не вийшло. Бос розпорядився тільки, щоб Боббі склеїв долари у майстерні Літта. На його ж вимогу Александер залишився ночувати в бібліотеці, де йому приготували щось на зразок ліжка. З півгодини він ще посидів з Шерцом за пляшкою вина, а потім, коли його партнер пішов у сусідню кімнату, ліг на імпровізоване ліжко. Він не роздягався і лежав з розплющеними очима, намагаючись не заснути.

У цій великій кімнаті Александер почував себе зовсім самотнім. У вікна барабанив осінній дощ. Іноді між хмарами виглядав блідий місяць, світло якого несміливо проникало в кімнату і малювало на килимі ледь помітні обриси віконних рам. Двері в коридор не замикалися; на сходах часом чулося якесь рипіння, йдучи спати, Шерц вклав у руку Александера маленький пістолет; очевидно, він теж вважав становище серйозним. Александер повернувся на лівий бік, бо на праве вухо він чув краще, затис у руці пістолет і вирішив усю ніч не стуляти очей. Однак міцне солодке вино та монотонний шум дощу скоро приспали його. Глухий стук, з яким пістолет упав на килим, не порушив його рівномірного дихання.

9

Едуард Горн та Георг Зіррінгауз приятелювали ще з тих часів, коли двадцятирічний Горн приїхав до Геттінгена, щоб вступити на юридичний факультет. Було це десь тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Зіррінгауз тоді втілював собою тип вічного студента; у нього не вистачало ні честолюбства, ні енергії, щоб добути якийсь диплом, він хапався за все і заробляв на прожиток роботою в журналах; жив він, правда, досить злиденно з двома такими ж гультяями в майже голій мансарді. Ця атмосфера богеми приваблювала Горна, сина чиновника. В Зіррінгаузі його захоплювало все: починаючи з манери курити сигарети та тримати тростинку і кінчаючи умінням випроваджувати небажаних гостей. Якщо Едуард навчився у всякій обстановці триматися вільно, ніби вдома, то це тільки завдяки Георгу. Їхня дружба витримала навіть тоді, коли у Берліні вони обоє закохалися в одну дівчину; зрештою вона обрала новоспеченого доктора права Горна, хоча Зіррінгауз на той час був кращою партією. Та все це давня давнина.