Читать «Діти» онлайн - страница 22

— Само собою, — погодився Адась. — Швидше б війна закінчилась. Кудись поїдемо. Далеко, далеко…

— Далеко-далеко. А потім повернемось, правда?

— Може, й повернемось. Тут теж добре. Мені деколи здається, що тут зовсім непогано.

— Ми такі дурні! — засміялась Єва. — Такі дурні!

— Та, — відмахнувся Адась. — Не будемо про це говорити.

Справді, не будемо про це говорити. Вони ж все розуміють і можуть все зробити. Коли люди надто різні, їх спочатку тягне одне до одного, а потім відштовхує.

Ніщо не заважає їхній любові. Хай на короткий час вони опинились удвох. І нікому до них немає діла. Чи могли б Адась і Євка бажати собі більшого щастя? Невидимі сльози стоять в їхніх очах. Але не будемо про це говорити. Війна є війна.

14.

Адась ходив за Євою по п’ятах. Що б вона не робила — готувала їсти чи прибирала, — він всюди намагався спіймати випадково дотик її рук, одягу, не міг залишитись без неї бодай на хвилину. Адась весь час боявся, що їй це набридне і вона його прожене.

Єві ставало деколи смішно, але вона, по суті, відчувала те ж саме. Йому не подобався її сміх, через те посміхалась лише очима.

Адась без кінця відривав її від роботи, і вони цілувались посеред кухні чи в коридорі.

Євка не хотіла залишатися без діла. Їй здавалось, що, коли стане тихо і вся робота буде зроблена, вони, не маючи причин бути разом, розійдуться по своїх кімнатах. Вони розмовляли про все на світі, і Євка відгадувала свої думки в словах Адася, а він свої в її…

Вікна були знадвору закриті віконницями, двері — замкнені, й звідки вони могли знати, чи ще день, чи вже вечір. Маятник спинився, й Адась поліз підтягувати гирі. Але гирі обірвались і покотились по підлозі. Це був найбільший шум за весь час їхнього усамітнення. Тому вони якось зразу притихли, вслухаючись в навколишні звуки. А потім обнялись і мовчки пішли до вітальні. Єва сіла на ліжко. Адась поклав голову їй на коліна, що ледь-ледь тремтіли.

Єва боялась дихнути. Спина їй затерпла від напруження, але вона сиділа, незручно випроставшись, і пальці їй потепліли від дотику до Адасевого чола. Їй ніби щось снилось.

…сірі палати шпиталю, тьмяні лампи, виснажені обличчя поранених, носилки, накриті білими простирадлами. Ось вона йде по якомусь саду, просто по високій густій траві, котра не гнеться під ногами. Назустріч їй несуть носилки. Вона піднімає простирадло і хоче закричати, побачивши криваве місиво, але губи їй не слухаються. Тоді вона починає беззвучно молитись.

— Господи Ісусе, не дозволь мені вмерти після Адася. Хай цей день буде довгий, довгий. Хай нікого не вбивають, хай повернуться Адасеві тато й мама. Хай я спокійно засну, і хай Адась нічого поганого мені не скаже. Відверне од мене все зле й сумне…

Страшний гуркіт вдаряє у вікно. Він раптово затихає, але починається загрозливе монотонне дзвеніння.

— Дощ, — тихо каже Адась, проте Єва йому не вірить.

Здається, що коли б Адась нічого не сказав, вона б померла.

Якась дивовижна сила змушує Єву вчепитись міцно в нього, притиснути його голову до грудей, щоб відчути тепло, щоб не залишилось на ній жодного беззахисного місця. Ніжність його вуст обпікає їй лице. Це вже смерть. Все навколо кружляє, летить… Сильні руки звільняють її тіло від сліз і страху, доки од неї не залишається нічого, доки вона зовсім не щезає…