Читать «Стефені Маєр. Господиня» онлайн - страница 4
Стефені Маєр
Страх міцно стиснув її у своїх лещатах, штовхаючи зм’яклі, неслухняні кінцівки вперед і водночас змушуючи їх ціпеніти. Тікати, бігти — це все, що їй залишалося.
Спогад, зовсім не мій спогад, виявився такими могутнім і реальним, що пробивався крізь мій контроль, переливався через моє відсторонення, через усвідомлення того, що це лише спогад, до того ж не мій. Він засмоктував мене в пекло, яким були останні хвилини життя людини. Я стала нею, і ми тікали.
Темно. Геть нічого не видно. Ні підлоги, ні простягнутих рук. Я біжу наосліп і прислухаюся до погоні, яку відчуваю позаду, але торохкотіння пульсу в скронях глушить усі звуки.
Холодно. Це аж ніяк не повинно мене зараз турбувати, але зимно так, що аж боляче. Як же мені холодно!
Повітря, яке я вдихаю носом, бридке. Погане. Сморід. На якусь мить це прикре відчуття висмикнуло мене зі спогаду. Але тільки на мить, а потім затягнуло знову, і від страху мої очі наповнилися сльозами.
Я пропала. Ми пропали. Усе скінчено.
Погоня вже близько, насідає мені на п’яти — її добре чути. Тупотіння багатьох ніг, а я одна! Я не впоралася…
Гукають шукачі. Від звуку їхніх голосів у мене стискається шлунок. Зараз мене знудить.
— Усе гаразд, усе гаразд, — бреше одна з шукачок, намагаючись мене заспокоїти. Від бігу її голос звучить уривчасто.
— Обережно! — застерігає другий.
— Не поранься! — благає третій. Глибокий голос, турботливий.
Турботливий!
У нутрі спалахнув вогонь, і я мало не задихнулася від жагучої ненависті.
У жодному з попередніх утілень я не відчувала таких емоцій. І знову на якусь мить це відразливе відчуття вихопило мене зі спогаду. Високий пронизливий звук різонув мій слух і запульсував у скронях. Звук вихоплювався з моїх дихальних шляхів, деручи горло.
«Це зойк, — пояснило моє тіло, — це ти кричиш».
Я приголомшено завмерла, і звук раптово урвався.
Це вже був не спогад.
Моє тіло — воно
Але тої миті спогад був сильніший за подив.
— Будь ласка! — волають шукачі.— Попереду небезпечно!
«Небезпечно позаду!» — кричу я подумки їм у відповідь. І бачу те, про що вони попереджають. У кінці тунелю незрозуміло звідки пробивається слабкий промінь світла. Це не стіна і не замкнені двері — не глухий кут, на який я так боялась наразитися. Це чорна діра.
Шахта ліфта. Покинута, порожня і проклята, як і вся будівля. Колись прихисток, тепер могила.
По тілу прокотилася хвиля полегшення, і я рвонула вперед. Вихід є. Хоч і не вижити, але перемогти.
«Ні, ні, ні!» — це вже подумала я і зробила відчайдушну спробу вирватися зі спогаду. Але марно — ми були одним цілим і бігли в обійми смерті.
— Будь ласка! — благають ззаду.
Я розумію, що мене їм не наздогнати, і мені хочеться сміятися. Уявляю, як чужі руки хапають повітря у декількох дюймах від моєї спини. Але я прудкіша за них. Я навіть не вагаюся, коли підлога закінчується. Переді мною постає діра, і я роблю крок їй назустріч.
