Читать «Стефені Маєр. Господиня» онлайн - страница 6
Стефені Маєр
Голоси звучали тихо, але зовсім неподалік — вочевидь, прокинувшись, я захопила чиюсь розмову.
— Боюся, що для неї це занадто, — сказав один. Голос був лагідним, але низьким — чоловічим. — Занадто для будь-кого. Це жорстоко! — у його тоні забринів осуд.
— Вона скрикнула тільки раз, — відказав високий різкий жіночий голос із ноткою зловтіхи, немовби радіючи наведеному аргументу.
— Я знаю, — відповів чоловік. — Вона дуже сильна. І тримається краще за інших, хоча на її долю випали набагато гірші випробування.
— Я ж казала: з нею все буде гаразд, я в цьому впевнена.
— Може, ви неправильно обрали собі покликання? — у голосі чоловіка прозвучала незрозуміла нотка. Сарказм, підказала мені пам’ять. — Вам, вочевидь, треба було стати цілителькою, як-от я.
Жінка від подиву пирхнула. Сміх.
— Сумніваюся. Ми, шукачі, віддаємо перевагу іншого роду діагнозам.
Моє тіло знало це слово, цю назву: шукачі. Від нього по моїй спині пробіг холодок страху. Залишкова реакція. Ну, чого б це
— Інколи я ставлю собі запитання: може, то вірус людини впливає на представників вашої професії? — роздратовано промовив чоловік. — Насилля — невід’ємна частина вашого життєвого вибору. Чи то вроджена вдача ваших тіл проявляється настільки сильно, що ви отримуєте задоволення від страждань інших?
Його звинувачення і сам тон мене здивували. Дискусія нагадувала… сварку. Те, на чому добре розумілася моя носителька, моя нинішня господиня, але мені це було зовсім не відоме.
Жінка зайняла оборону.
— Насильство ми не обираємо. Але маємо з ним справу, коли велить покликання. І всі ви мусите подякувати, що дехто з нас має снагу здійснювати такий неприємний обов’язок. Якби не ми, саме ви не мали б спокою.
— Колись воно так і було. Але не зараз. На мою думку, у вашій професії скоро не буде потреби.
— Хибність цієї думки лежить ось тут на ліжку.
— Одна людська дівчина, самотня і неозброєна! Велика загроза для нашого спокою!
Жінка важко видихнула. Зітхання.
— Але звідки вона взялася? Як опинилась у центрі Чикаго — у місті, в якому вже давно немає людської цивілізації, за сотні миль від будь-яких слідів бунтарів? Як їй це вдалося?
Складалося враження, що жінка не вперше промовляла ці запитання уголос, але навіть не намагалася шукати на них відповіді.
— Це ваші проблеми, не мої,— сказав чоловік. — Моє завдання полягає в тому, аби допомогти душі адаптуватися до її нового виталища без зайвого болю і страждань. А ви тут мені заважаєте.
Повільно спливаючи на поверхню свідомості та звикаючи до нового світу відчуттів, я не одразу зрозуміла, що предметом розмови — душею, про яку вони говорили, — була я. Але тепер у це слово, добре відоме моїй господині, вкладалося нове значення. На кожній планеті нас називали по-різному.
— Відповіді на мої запитання мають не менше значення, ніж ваш обов’язок перед душею.
— З цим можна посперечатися.
Почулося якесь шелестіння, і несподівано жінка перейшла на шепіт.
— Коли вона опритомніє? Дія ліків уже мала скінчитися.