Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 61

Розділ 18. ПІДЗЕМНЕ МІСТО

Геремія справді нічого не пам’ятала і вельми дивувалася неймовірній кількості скульптур, що заполонили їхнє місто і Ратушу.

— А чому ніхто не ліпить жінок? — чудувалася вона.

Король з першим радником дипломатично ухилилися від відповіді.

Його величність був у такому піднесенні, що в нього навіть минула нервова недуга обличчя. Тепер воно знову стало цілісним і виражало щось одне: або радість, або смуток, або гнів. Одначе сьогодні королівське обличчя аж сяяло від щастя.

— Нарешті це все скінчилося! — аж виспівував король і на честь такого свята одягнув свою білосніжну кучеряву перуку і урочисту мантію з соболячих хвостів, добряче вже поїдених міллю.

— Ми, єдиний законний володар Заклятого міста, виголошуємо королівський наказ, — мовив він за святковим сніданком, підносячи келих шампанського, — вважати цей день — Днем одужання принцеси і святкувати його всіма можливими способами. Віват!

Усі теж гукнули «Віват!», окрім принцеси, яка так наминала наїдки, буцімто їла в останній раз. Та на це ніхто не зважав, розуміючи, як важливо людині, яка одужує, оновити свої сили. Прунслик сидів побіч неї і зажурено дивився в тарілку. У нього чомусь зовсім не було апетиту.

Тим часом король, вже захмелілий від вина і щастя, наважився відкрити гостям-рятівникам головну таємницю Заклятого міста. Він приклав свій перст до уст, просячи не видавати секрету, і поманив заінтригованих мандрівників за собою. Вони спускалися вниз широкими мармуровими сходами до Галереї героїв, а звідти вже значно вужчими кудись під землю. Сягнувши цоколя, правитель повів їх за собою довгим вузьким коридором, який закінчувався такою ж кам’яною лядою, як у склепі.

Піднявши її, прибульці були здивовані світлом, яке вдарило їм в очі. А головне — знизу долинали гучні звуки. Точніше, це було ціле царство звуків. Тут не тільки говорило десятки голосів, а й сперечалися, сміялися і навіть співали. А люду було, як на великому ярмарку. Ніде й сісти.

— Хто це? — Пинтя здивовано розглядав унизу під собою жінок різного віку в округлій залі. — Невже знову духи?

— Ні, це справжнісінькі мешканки Заклятого міста, — вдоволено усміхнувся Урбан III і поліз по драбині вниз. За ним рушили всі решта.

Жіноцтво, побачивши таку поважну делегацію, замовкло і зосередилося на праці. Кожна з них робила щось своє. Одні перебирали дивні овочі, другі варили щось у великих казанах, треті прали, четверті шили, п’яті прасували залізними прасками, всередині яких зблискувала червона грань. У самому кутку сиділа старенька пані в окулярах і щось писала довгим гусячим пером на аркушах. Усього тут було кілька сотень жінок і… жодного чоловіка.

— Ваша Величносте, Підземне місто чекає ваших розпоряджень! — гучно доповіла одна з кухарок, піднявши догори черпак. Це була підтоптана, але метка й бадьора молодичка, що могла самотужки совати плитою величезний киплячий казан із супом. На її рум’яному широкому лиці виблискувала грайлива посмішка, а чорні оченята аж спалахнули, коли вона помітила стільки гостей чоловічої статі.