Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 58

Убравшись, вони перебігли через майдан і зайшли до собору. Відсунувши важку ляду й засвітивши величезний свічник, король спустився до склепу. За ним невідступно чалапав його довготелесий помічник.

— Не подобається мені ця тиша, — невдоволено пробурчав король. — Одне й те саме повторюється сотні разів. Мого терпіння скоро не вистачить! Доброго ранку, людоньки! Агов, розбійнику, де ти?

— Камені не вміють говорити, — схилив голову в поклоні перший міністр.

Король тільки злостиво на нього зиркнув, але змовчав.

Нарешті вони дісталися центральної частини підземелля, де в скляній труні лежала принцеса.

— Ну от, ваша величносте, все без змін! — розвів руками міністр.

— Та бачу, бачу! — роздратовано мовив король, нишпорячи поглядом по склепу. Раптом він розвернувся до Геремії. — Тут щось не так!

— Ну як, ваша величносте! Ваша єдина донька, незрівнянна красуня, лежить у скляному гробику… — почав був Інош.

— Вона побіліла! — зойкнув Урбан III. — Хех! Вона стала така, як була! Промийте окуляри, люб’язний!

Правитель Заклятого міста аж підстрибував з радощів. Ображений міністр мовчав, бо жодних окулярів ніколи не носив.

— Я знав, що цей розбійник — справжній пройдисвіт, а такі крутії просто так не відступають перед чарами. Хех, я в ньому не помилився. До речі, ви не бачите цього пройдоху?

На хвильку вони змовкли і почули підозрілий тихенький свист у самому кутку, де нагромадилися статуї закам’янілих лицарів.

— Схоже, там хтось є! — мовив король і почав навшпиньки підкрадатися. За мить перед їхніми очима постала ідилічна картина. На темно-синьому плащі спали, обійнявшись, Пинтя з Прунсликом, який голосно посопував. На грудях отамана, скрутившись у клубочок, дрімав приємний білий щур.

— Ого, та їх тут ціла армада! Лежать, як здохлі коти! — сплеснув долонями король. — Гляньте, мій дорогий міністре, яка чудова картина відкрилася нашим очам: переможці сплять після величної вікторії. Шкода, що я не художник і не намалюю цього зворушливого натюрморту!

— Пейзажу, ваша величносте! — підказав, схилившись, радник.

— Допоможіть мені піднятися! — раптом пролунав позаду дзвінкий дівочий голос.

— Хто це сказав? — глипнув на міністра Урбан III.

— Не я, ваша Величносте! Я мовчав як риба! От вам святий хрест! — перехрестився довгов’язий.

— Я хочу їсти! — знову озвався голос.

— Це… вона, — збліднувши, мовив король, і вони з Іношем повільно обернулися.

У труні сиділа принцеса. Очі її були заплющені, а руки витягнені вперед.

— Що з нею? — затинаючись, запитав уголос правитель.

— Схоже, вона не цілком умерла, — радник схвильовано теребив мереживний комір свого синього камзолу.

— Їсти! Хочу їсти! — вереснула принцеса і піднялася на ноги у труні.

— Вона зараз гепнеться, якщо не розплющить оченят! Будіть Пинтю! Я ж не вмію з трупами спілкуватися! Досить з мене однієї мертвої дружини! Моя голова знову розколюється, — схопився король за чоло.

Та розбійник уже сам продер очі і, кинувши поглядом довкола, одразу оцінив ситуацію.