Читать «Зворотний бік світів» онлайн - страница 159

Кажуть, що кров дракона входить до складу варива, котре забирає в людини спогади. Як би вона хотіла зараз його випити!.. Щоб забути смерть батьків, смерть світу Єдиного Бога, смерть Птахи… Мрійниця!

Згадалося, як ще дошкільнятком вона вперто відмовлялася йти до лісу. Пояснювала це тим, що обов’язково в темному лісі її підстерігатиме дракон. Тоді вона надивилася різних драконячих страшилок. Уперто переконувала бабусю, що надто мала, аби дати раду дракону, і меча в неї чарівного нема. Дракони ж бояться лишень мисливців, озброєних антидраконячими мечами.

Бабуся тоді посміхнулася на фантазію онуки й розповіла їй таку історію.

— Якось ішов дрімучим лісом відважний лицар. Як годиться: у блискучих обладунках та з гострим мечем, котрий вправно стинає будь-які голови, навіть драконячі. Він нікого в лісі не шукав, а просто заблукав. Лицарю дошкуляла спрага. Раптом він почув дзюркотіння струмка і дуже втішився з того. Він урятований. Він не тільки нап’ється води, а й вирушить уздовж течії й обов’язково вийде до села, а отже, до людей.

Лицар вийшов на простору галявину і від несподіванки йому відібрало мову. Біля струмка лежав здоровенний триголовий дракон. Лицар, забувши про втому, кинувся на одвічного ворога. Витягнув свого вірного друга меча і напав. Дракон почав боронитися. Зав’язалася жорстока битва. Сили були рівні, і коли лицар відтяв дракону дві голови і сам упав, стало зрозуміло, що переможця в цій битві не буде.

«Слухай, чоловіче, — озвалася до лицаря третя, поки жива, драконяча голова. — Скажи, чого ти на мене напав? Я ж лежав собі сумирно і тебе не займав».

Лицар з останніх сил, чіпляючись за життя, промовив: «Мене мучила спрага, і я хотів напитися. А тут ти…» — «Ну то й пив би. Хто ж тобі заважав?»

Отака історія, онучко. Не завжди жахливі дракони є монстрами. Часто буває навпаки, добрі й лагідні з вигляду можуть виявитися жорстокими та лихими.

Після цієї притчі Мальва вже не боялася ані драконів, ані когось іншого в лісі. Той, хто хоче просто напитися води, ніколи не запхає тобі ножа в спину.

Раптом Мальва зрозуміла, що щось змінилося. Вона почала відчувати власне тіло. Повернулася її здатність ковтати, кліпати, ворушити пальцями. І коли вона захотіла опустити голову та оглянути власні руки, над вухом щось гучно ляснуло, а сліпучий спалах змусив замружитися.

Вдих… Видих… Вона лежала в темряві. Справді лежала і нікуди не летіла. Слухала, як спокійно б’ється її серце, слухала, як повітря вливається у її легені та виштовхується назовні. А потім почула знайомі звуки, наче з далекого-далекого минулого: ритмічне цокання годинника в сусідній кімнаті, завивання сирени «швидкої» за вікном, шум міста, голоси її батьків, тата Назара та мами Олі. Колись давно, у її прекрасному житті, вранці, коли Мальва ще спала, батьки разом на кухні готували сніданок. У грудях защеміло. Вона прислухалася… Шкварчало щось на плиті, наче мама смажила котлети. Запахло кавою, засміявся тато. Напевне, мама влучно пожартувала.