Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 92

Однак ці слова про славу – хіба мені не доводилося чути їх раніше? Адже ж їх казав Бовтун-Товстун Алісі в Задзеркаллі?

Я сиділа, нічого не кажучи, і намагалася втямити зв’язок, який тут міг уловити татів розум.

– До того ж, – вів далі він, – містер Твайнінґ не був власником найціннішої колекції марок у Ґреймінстері. Така честь випадала доктору Кіссінґу, чиє зібрання, дарма що невелике, було добірним – можливо, навіть безцінним.

Насправді доктор Кіссінґ не був, як можна чекати від директора відомої привілейованої школи, людиною, яка походила з багатої й знатної сім’ї. Він був сиротою, і його виховував дідусь, котрий працював у ливарному цеху в лондонському Іст-Енді, що в ті часи більше відзначався гнітючими умовами життя, ніж благодійністю, і злочинами більше, ніж освітніми можливостями.

У сорок вісім років дідусь утратив правицю через жахливий нещасний випадок із розплавленим металом. Він не міг далі працювати за фахом, і йому довелося жебрати на вулицях; у цьому скрутному становищі він був три роки.

За п’ять років до цього, 1840 року, лондонську фірму Перкінса, Бекона й Петча лорди-уповноважені з державної скарбниці призначили єдиним виробником британських поштових марок. «Цього безугавного випускання королівських голів», як сказав Чарлз Діккенс.

Справа процвітала. За перші двадцять років після призначення вийшло друком близько двох мільярдів марок, більшість із яких у результаті викинули на смітник.

Дякувати долі, саме в друкарні на Фліт-стрит цієї ж таки фірми дідуся доктора Кіссінґа нарешті взяли на роботу – підмітальником. Він примудрявся замітати мітлою за допомогою однієї руки краще, ніж більшість уміють двома, і, позаяк він непохитно вірив у повагу, пунктуальність і надійність, невдовзі він став одним із найцінніших співробітників фірми. Дійсно, доктор Кіссінґ одного разу сказав мені, що старший партнер, старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, завжди називав дідуся Ливарем із пошани до його колишнього фаху.

Коли доктор Кіссінґ ще під стіл пішки ходив, його дідусь часто приносив додому марки, котрі були викинуті до непотребу через друкарські хиби. Ці «милі клаптики паперу», як він їх звав-величав, нерідко правили йому за єдину забавку. Він годинами розкладав і перекладав різнобарвні шматочки за кольором, за відмінностями, надто тонкими для неозброєного людського ока. Його найціннішим подарунком, казав він, було збільшувальне скло, яке дідусь виторгував йому у вуличного продавця, заставивши до того обручку його матері за шилінг.

Щодня, йдучи зі школи додому, хлопчик дзвонив у всі магазини й контори, що траплялися йому на шляху, і пропонував підмести тротуари перед ними, прохаючи собі лише конверти з марками з їхніх сміттєвих кошиків.

Минув час, і ці милі клаптики паперу обернулися серцем колекції, від котрої Корону брали завидки, але, навіть коли він став директором Ґреймінстера, він продовжував зберігати лупу, подаровану йому дідусем.

«Найпростіші задоволення – найкращі», – частенько злітало з його вуст.