Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 61

Я зняла дощовика й повернула йому.

– Дякую, – увічливо сказала я. – Мені вже треба додому.

Ми побрьохали через озеро, неначе двійко пляжників, котрі відпочивають на узбережжі.

– Мені було приємно познайомитися з тобою, Флавіє, – сказав він. – Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!

Я спостерігала, як він бреде лугом у бік каштанової алеї й зникає з-перед очей.

11

Я запопала Даффі в бібліотеці, вона сиділа на вершечку пересувної драбини, як на сідалі.

– Де тато? – поцікавилась у неї я.

Вона перегорнула сторінку й продовжила читати й бровою не моргнувши, неначе я щезла з лиця землі.

– Чуєш?

Усередині мене заклекотіло, як у чайнику: це булькотливе окультне вариво може швидко перетворити Флавію Невидиму на Флавію Несвітський Жах.

Я вхопилася за одну зі сходинок драбини й добряче нею струсонула, а потім штовхнула, щоб драбина покотилася. Коли драбина зрушувала з місця, її доволі легко було посувати далі, Даффі схопилася за вершечок, як паралізований молюск, а я штурляла драбину в глиб довжелезної кімнати.

– Годі, Флавіє! Зупини її!

Коли двері вже були небезпечно близько, я притишила рух, оббігла драбину з іншого боку й попхала її назад, і весь цей час Даффі бовталася там нагорі, як дозорець на китобійному судні в Північній Атлантиці.

– Де тато? – крикнула я.

– Він ще й досі в кабінеті з інспектором. Зупини цю штукенцію! Зупини її!

Позаяк вона виглядала так, немовби її зараз знудить, я зглянулася.

Поточуючись, Даффі зсунулася з драбини й непевно ступнула на підлогу. Якоїсь хвилі мені здавалося, що вона скористається з нагоди й зараз-таки накинеться на свою кривдницю, та де там, їй знадобилося неймовірно багато часу, щоб твердо стати на ноги.

– Іноді ти мене лякаєш, – сказала вона.

Я мало не бовкнула, що часом я лякаю саму себе, однак потім згадала, що мовчання інколи може завдати більше втрат, ніж слова. Я припнула язика.

Очі в неї все ще були як у підірваного вантажного коня, і мені шкода було пропускати принагідний момент.

– Де живе міс Маунтджой?

Даффі глипала на мене безтямно.

– Міс бібліотекарка Маунтджой, – докинула я.

– Уявлення не маю, – сказала Даффі. – Я не потикалася до сільської бібліотеки відтоді, як під стіл пішки ходила.

Її баньки лупали на мене з-над окулярів.

– Я надумала вдатися до неї за порадою, як стати бібліотекарем.

Бездоганна брехня – і комар носа не підточить. На лиці Даффі з’явився мало не шанобливий вираз.

– Не знаю, де вона живе, – сказала вона. – Поспитай міс Кул із цукерні. Вона знає, що робиться під кожним ліжком у Бішоп-Лейсі.

– Спасибі, Дафф, – подякувала я, коли вона звалилася в обтягнуте тканиною крісло з високими підлокітниками. – Ти молодчинка.

Однією з найголовніших вигод проживання поблизу селища є те, що в разі потреби до нього рукою подати. Я летіла навздогін вітрові на «Ґледіс», міркуючи, що не зле було б завести вахтовий журнал на зразок такого, який мають пілоти. Натепер ми з «Ґледіс», напевно, мали декілька сотень польотних годин, найбільшу частину з яких проїздили до Бішоп-Лейсі й назад. Часом, прилаштувавши до багажника кошик для пікніку, ми разом завіювалися ще далі полями й полями.