Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 60

– Та бачу-бачу, – підтвердив він. – Ти просякла водою.

– Не так просякла, як змокла, – виправила я. Коли йдеться про характеристику хімічних станів, я роблюся прискіпливою.

Він розкрив рюкзак і витяг дощовика з каптуром, подібного до тих, які носять мандрівники на Гебридських островах. Він напнув його мені на плечі, і я одразу ж зігрілася.

– Вам не треба було так перейматися… Але дякую, – сказала я.

Якусь часинку ми стовбичили під зливою мовчки, дивлячись удалину за озером і прислухаючись до рясного лопотіння дощових крапель.

Потім він зауважив:

– Позаяк ми змушені стояти як укопані на цьому острові, гадаю, не завадить познайомитися.

Я спробувала розпізнати його акцент – оксфордський, із легким нальотом іще якогось. Може, скандинавського?

– Мене звуть Флавія, – відповіла я. – Флавія де Люс.

– Я Пембертон, Френк Пембертон. Приємно познайомитися, Флавіє.

Пембертон? Чи не той це добродій, котрий прибув у «Тринадцять селезнів» тієї миті, коли я ховалася від Туллі Стокера? Я не збиралася розголошувати ці свої відвідини, а тому змовчала.

Ми потиснули мокрі руки одне одному й потім стали віддалік, як часто роблять незнайомі між собою люди, навіть після того як поручкалися навзаєм.

Дощ не вгавав. Минуло ще трохи часу, і він сказав:

– А мені було відомо, хто ти.

– Справді?

– Еге. Для кожного, в кого англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, де Люс – славнозвісне ім’я. Ваша сім’я, урешті-решт, значиться в «Хто є хто?».

– А у вас англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, містере Пембертон?

Він зайшовся сміхом.

– Фаховий, так би мовити. Я пишу книгу на цю тему. Планую назвати її «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Справляє враження, чи не так?

– Гадаю, це залежить від того, на кого ви хочете його справити, – відповіла я. – Але, мабуть, так… справляє.

– Моя домівка в Лондоні, звісно ж, проте я мандрую цими краями вже досить давно й невтомно роблю нотатки. Я плекав надію оглянути вашу садибу й поспілкуватися з твоїм татом. Правду кажучи, саме із цією метою я й приїхав.

– На мій погляд, це неможливо, містере Пембертон, – рішуче сказала я. – Розумієте, у Букшоу скоїлася нагла смерть, і тато… допомагає поліції провадити розслідування.

Несамохіть я видобула цю фразу, почуту в котромусь із радіосеріалів, з далеких закутків пам’яті, але, тільки коли промовила її, я збагнула, звідки ноги ростуть.

– Побий мене сила Божа! – вигукнув він. – Нагла смерть? Сподіваюся, той хтось не член сім’ї?

– Ні, – відповіла я. – Цілковитий незнайомець. Але, позаяк його знайшли в межах Букшоу, розумієте, тато повинен…

Цієї миті злива вщухла так само несподівано, як і розбурхалася. Засяяло сонце і замерехтіло всіма переливами барв у калюжках на зеленій траві, і десь на острові закувала зозуля, точнісінько як на завершенні бурі наприкінці Пасторальної симфонії Бетховена. Присягаюся, так воно й було.

– Чудово розумію, – сказав він. – Я б не посмів завадити. У разі, якщо полковник де Люс забажає побачитися зі мною, я зупинився в «Тринадцятьох селезнях» у Бішоп-Лейсі. Я впевнений, що містер Стокер негайно дасть мені знати.