Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 22

На кілька хвилин я завмерла, притаївши дух і не рухаючись. Проте, коли тато повільно сягнув до ручки, я впала накарячки, мов виконуючи гімнастичну вправу, і шмигнула під машину. Краєчком ока я бачила, як його ідеально відполіровані чоботи спускаються з підніжки, і, коли він помалу йшов, я почула, як у нього з вуст зірвалося щось подібне до придушеного схлипу. Я довго лежала там і дивилася на денце «ролс-ройса» Гаррієт, може, й невидющими очима.

– Атож, – відповіла я. – У каретному сараї стоїть старий «фантом».

– І твій тато не править?

– Ні.

– Он як.

Інспектор голубливо відклав ручку й записник, наче вони були зроблені з венеціанського скла.

– Флавіє, – промовив він (і я не могла не зауважити, що до мене більше не звертаються «міс де Люс»), – я маю поставити тобі одне вкрай важливе запитання. Твоя відповідь матиме вирішальне значення, утямиш?

Я згідливо хитнула.

– Я знаю, що особисто ти повідомила про цю… оказію. Але хто знайшов тіло?

Я гарячково думала. Якщо я скажу правду, чи зашкодить це татові? Цікаво, поліція вже знає, що я покликала Доґґера на городню грядку? Вочевидь, ні: інспектор щойно дізнався ім’я Доґґера, отже, цілком доречно припустити, що йому ще не влаштовували допиту. Але, коли вони це зроблять, що він бовкне? На чий захист він стане – на захист тата чи мене? Може, існує який-небудь новий тест, за яким можна достеменно побачити, чи була жертва ще жива, коли її відшукали?

– Це я, – сказала одним духом, почуваючи себе маститим Коком Робіном. – Я виявила тіло.

– Як я й гадав, – виклав інспектор Г’ювітт.

Запанувала обтяжлива мовчанка. Її порушила поява сержанта Вулмера, котрий вів мого тата.

– Ми надибали на нього в каретному сараї, сер, – відзвітував сержант. – Він ховався в автомобілі.

– Хто ви, сер? – вимогливо запитав тато. Він був розлючений, і на мить переді мною промайнув образ людини, якою він був колись. – Хто ви і чого вам треба в моїй домівці?

– Я інспектор Г’ювітт, сер, – інспектор підвівся. – Дякую вам, сержанте Вулмер.

Сержант подався на два кроки назад, до дверей і зник із поля зору.

– Так от, – спитав тато, – у чому річ, інспекторе Г’ювітт?

– Надзвичайна подія, сер. Серед вашої городини знайшли тіло.

– Що ви маєте на думці, говорячи «тіло»? Мертве тіло?

Інспектор Г’ювітт хитнув.

– Так, сер, – підтвердив він.

– Чиє воно? Я маю на увазі тіло.

Зараз я усвідомила, що в тата немає синців, подряпин, порізів… жодних ушкоджень, принаймні вловних на око. І ще я помітила, що його обличчя сполотніло, за винятком вух, котрі залило густим багрянцем.

І я також звернула увагу на те, що інспектор теж усе це спостеріг. Він не одразу відповів на татове питання, навмисне зволікаючи якийсь час.

Тато повернувся в протилежний бік і попрямував крізь довгу арку до шафки зі спиртним, ковзаючи пальцями по поверхні усіх меблів, що підверталися йому під руку на шляху. Він наколотив собі джин із содовою й вихилив склянку енергійно й легко, аж можна було прийняти це за його звичку, а не принагідну річ, як я думала раніше.