Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 21

– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.

– І він працює садівником у вас у Букшоу?

– Натепер так.

Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.

– То він не завжди був садівником?

– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…

Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.

– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…

– Ясна річ, – сказав інспектор Г’ювітт несподівано чутливим тоном. – Доґґеру найліпше садівникувати.

– Атож, Доґґеру найліпше садівникувати.

– Я бачу, ти незвичайна дівчинка, – сказав він. – У подібних випадках слід розмовляти з тобою у присутності одного з батьків, але, враховуючи те, що твій тато нездужає…

Нездужає? Авжеж, без сумніву. Я майже забула про свою маленьку брехню.

Не помітивши збентеження, що враз промайнуло на моєму обличчі, інспектор вів далі:

– Ти сказала, що Доґґер працював водієм. Твій тато все ще має автомобіль?

Воно й правда, тато мав старенький «ролс-ройс фантом ІІ», якому знайшлося місце в каретному сараї. Насправді машина належала Гаррієт, і, відколи в Букшоу стало відомо про її смерть, автівкою жодного разу не користувалися. Мало того, дарма що тато сам не вмів кермувати, він нікому б не дозволив і пальцем торкнутися до «ролс-ройса».

І цей прекрасний породистий шедевр автомобілебудування, із довгим чорним капотом, високим нікельованим радіатором зі статуеткою й переплетеними буквами R, безцеремонно загарбали польові миші, котрі давно знайшли лазівки у дерев’яному денці й оселилися в бардачку із червоного дерева.

Ба навіть незважаючи на деяку підупалість, його ще й досі називали «той самий «ройс», як представники вищого світу часто кличуть таких залізних красенів.

«Тільки неотесана колода може називати це «ролс– ройсом», – випалила Фелі, коли я на мить утратила пильність і не зауважила її присутності й усіх загроз, які випливають із цього.

Якщо мені хотілося побути наодинці в такій місцині, де можна було сподіватися, що мене не потурбують, я залазила в запорошений «ролс-ройс» Гаррієт і цілісінькими годинами сиділа у своєму теплому кубельці з плюшевого обшиття й потрісканої шкіри.

Інспектор своїм неочікуваним питаннячком змусив мене подумки повернутися до похмурого штормового дня минулої осені. Пам’ятаю, тоді лютувала злива й віяв шалений вітрище. Через небезпеку потрапити під одну з величезних гілляк, що ламалися, мов сірнички, влаштовувати прогулянку в лісі біля Букшоу було надто нерозважливо, тож я непомітно вислизнула з будинку й добулася, змагаючись із бурею, до каретного сараю, де мала намір добряче поміркувати. Там усередині був «фантом», він тьмяно полискував у темряві, а надворі ревіла буря, і ураган гупав у вікна, немов плем’я голодних дикунів. Моя рука вже потяглася до ручки дверцят, аж раптом я зрозуміла, що в машині хтось є. У мене мурахи забігали по спині. Але потім я збагнула, що там сидить тато й плаче, ні на що не зважаючи. І на бурю теж.