Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 171
Алан Бредлі
Тато розгорнув його.
– Боже милостивий! – сказав він. – Це ж «АА».
Він знову почепив окуляри на носа й узяв ювелірну лупу, щоб роздивитись марку.
Тепер, промайнуло в мене в голові, буде мені нагорода. Я напружено чекала, зосередивши погляд на татових губах.
– Де ти її взяла? – запитав він нарешті цим своїм лагідним голосом, котрий прошиває слухача, як шпилька метелика.
– Я її знайшла, – була моя відповідь.
Татів погляд був на військовий лад нещадним.
– Напевно, Бонепенні загубив її, – розтлумачила я. – Це тобі.
Тато пильно обстежив моє обличчя, як астроном вивчає наднову зірку.
– Дуже люб’язно з твого боку, – нарешті сказав він, по-моєму, силувано.
І простягнув мені «Ольстерського Месника».
– Ти маєш негайно повернути її справжньому власнику.
– Королю Георгу?
Тато мотнув головою, здається, дещо сумовито.
– Я не знаю, як до тебе потрапила ця марка, і знати не бажаю. Ти сама вплуталась у цю справу, тобі й виплутуватись.
– Інспектор Г’ювітт хоче, щоб я віддала її йому.
Тато похитав заперечно.
– Дуже великодушно з його боку, – сказав він, – але також дуже офіційно. Ні, Флавіє, старенька «АА» за свій довгий вік знала багато рук, чистих і брудних. Ти маєш попіклуватися про те, щоб твої руки виявилися найдостойнішими.
– Але як можна написати королю?
– Гадаю, ти знайдеш спосіб, – відповів тато. – Будь ласка, зачини двері, коли будеш виходити.
Немов ховаючи минуле, Доґґер вивалив гній із тачки на грядку з огірками.
– Міс Флавіє, – сказав він, знімаючи капелюха й обтираючи чоло рукавом сорочки.
– Як належить кликати короля, коли звертаєшся до нього листовно? – запитала я.
Доґґер обережно приставив лопату до стіни оранжереї.
– У теорії чи на практиці?
– На практиці.
– Гмм, – сказав він протягом. – Гадаю, треба де-небудь глянути.
– Слухай, – сказала я. – У місіс Мюллет є «Довідник про все на світі». Він лежить у коморі для провізії.
– Вона зараз робить закупи в селищі, – сказав Доґґер. – Якщо ми поквапимось, то не дістанемо по шапці.
За хвильку ми товклися у коморі.
– Ось він, – схвильовано сказала я, розгортаючи книжку. – Але стривай, ця книжка надрукована шістдесят років тому. Її відомості правильні дотепер?
– Звісно, – відповів Доґґер. – Звичаї в королівських колах змінюються не так швидко, як у ваших і моїх, вони не мають швидко змінюватись.
У вітальні було порожньо. Даффі й Фелі десь зникли, найімовірніше, продумували наступну атаку.
Я знайшла чистий аркуш паперу в шухляді столу й, умочивши перо в чорнильницю, переписала звертання із засмальцьованої книжки місіс Мюллет, намагаючись кожну літеру виводити дуже старанно:
