Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 170
Алан Бредлі
Ага! Мій експеримент закінчився надзвичайно вдало! Ніхто не дізнається. Щойно тільки матиму час, я запишу до щоденника:
Я нишком пхикнула. Напевне, Даффі почула, тому що вона перевернулась і схрестила ноги.
– Не подумай навіть на хвильку, що тобі вдасться вийти сухою з води, – спокійно заявила вона.
– Гмм? – сказала на розтяг. Зображати безневинний подив – це з моєї галузі.
– Що за відьомське зілля ти підмішала в її помаду?
– Уявлення не маю, про що це ти кажеш, – сказала я.
– Поглянь на себе в люстерко, – запропонувала Даффі. – Тільки дивись не розбий.
Я крутнулась і неквапно підійшла до полиці над каміном, де висів потьмянілий пережиток епохи Регентства й блякло відображав кімнату.
Я присунулась ближче, щоб роздивитися своє відображення. Спочатку я нічого такого не помітила – звичний образ чарівної мене: волошкові очі, бліде обличчя, але, придивившись пильніше, у викривленій амальгамі я розгледіла деталі.
У мене на шиї була пляма. Яскраво-червона пляма! На тому місці, де мене поцілувала Фелі!
Я скрикнула.
– Фелі сказала, що в гаражі вона відплатила тобі сповна.
Ще Даффі не перекотилась назад униз животом, щоб повернутись до читання свого дурнуватого роману із захмарними замками, як у мене визрів план.
Одного разу, коли мені було щось із дев’ять років, я записала до щоденника, що значить бути де Люсом або принаймні, що значить бути саме мною. Я довго міркувала про свої відчуття й урешті зробила висновок, що бути Флавією де Люс – однаково, що бути субліматом: чорний кришталевий осад, що залишається на холодному скляному денці пробірки після випарювання йоду. На той час мені видалось це щонайкращим змалюванням, і за останні два роки нічого такого не сталося, що змінило б мою думку про це.
Де Люсам, як я вже сказала, чогось бракує: якийсь хімічний зв’язок, або ж його відсутність, припинає їм язики, коли на обрії маячить любов. Малоймовірно, щоб ось так просто один де Люс зважився сказати іншому, що любить його, це все одно, як коли б один пік у Гімалаях схилився до іншого й почав розводитись медовими речами.
Це твердження було доведене, коли Фелі потягла мій щоденник, зламала мідну застібку кухонною відкривачкою для консервів і голосно зачитала, стоячи вгорі на сходах у позиченому в сусідського пугала шматті.
Такі думки крутились у мене в голові, коли я підступила до дверей татового кабінету. Я зупинилась… через непевність. Я насправді хочу сказати це?
Я нерішуче постукала у двері. Запала довга мовчанка, потому я почула татів голос:
– Заходьте.
Я крутнула ручку й зайшла до кімнати. Сидячи за столом біля вікна, тато відірвався очима від лупи, але вже наступної миті повернувся до розглядання пурпурної марки.
– Можна щось сказати? – запитала я й, тільки-но промовила ці слова, усвідомила, що вони звучать дивно, – одначе, здавалось, я зробила правильний вибір.
Відклавши лупу, тато зняв окуляри й потер очі. Він мав утомлений вигляд.
Я сягнула рукою до кишені й видобула клаптик блакитного писального паперу, у який загорнула «Ольстерського Месника». Немов прохач, я зробила крок уперед, поклала папірець йому на стіл і відійшла.
