Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 164

27

Стоячи посеред моєї лабораторії, інспектор Г’ювітт повагом обертався навколо себе, його погляд прожектором ковзав по науковому обладнанню й хімічних шафках. Зробивши повний оберт, він зупинився, опісля почав крутитися в іншому напрямку.

– Неймові-ірно! – сказав він на розтяг. – Просто неймовірно!

Промені чарівного теплого сонячного світла струмували крізь високі стулчасті вікна, підсвічуючи мензурку із червоною рідиною, що починала закипати. Я відцідила частину рідини в порцелянову чашку й подала її інспектору. Він зиркнув на неї, охоплений сумнівом.

– Це чай, – розтлумачила я. – «Ассам» від «Фортнум і Мейсон». Сподіваюсь, ви не заперечуєте, що я підігріла його?

– Підігріте – це те, що ми п’ємо у відділку, – сказав він. – Я не погоджусь ні на що інше.

Попиваючи чай, він швендяв кімнатою, розглядаючи хімічну апаратуру із фаховою цікавістю. Він дістав з полиці кілька мензурок і роздивився їх проти світла, потім нахилився бликнути в окуляр мого Лейтца. Я бачила, що йому складно взятися за справу.

– Прекрасний зразок кістяної порцеляни, – нарешті сказав він, підіймаючи чашку над головою, щоб прочитати на денці ім’я виробника.

– Це досить ранній Споуд, – поточнила я. – Альберт Ейнштейн і Джордж Бернард Шоу пили чай із цієї самої чашки, коли приїжджали на гостину до мого двоюрідного дідуся Тарквінія – зрозуміла річ, не одночасно.

– Цікаво, якої вони були думки один про одного, – зауважив інспектор Г’ювітт, зиркнувши на мене.

– Цікаво, – відповіла я, і собі дивлячись на нього.

Інспектор зробив ще один ковток чаю. Він справляв враження стурбованої людини, яка хоче щось сказати, але не знає, як почати.

– Це була складна справа, – сказав він. – Чудернацька, правду кажучи. Чоловік, тіло якого ти знайшла на городі, був забродою – або здавався таким. Ми достеменно знали лиш те, що він приїхав із Норвегії.

– Бекас, – сказала я.

– Перепрошую?

– Мертвий бекас на порозі нашої кухні. Бекаси не прилітають в Англію до осені. Його мали привезти з Норвегії – у пирозі. Ось як ви з’ясували, правда ж?

Інспектор мав спантеличений вигляд.

– Ні, – відповів він. – На Бонепенні була нова пара взуття, на якій було вказане ім’я шевця зі Ставанґера.

– О, – сказала я.

– Відтак ми змогли простежити його шлях досить легко.

Оповідаючи, інспектор Г’ювітт креслив руками карту в повітрі.

– Наші запити тут і за кордоном допомогли з’ясувати, що він сів на корабель із Ставанґера в Ньюкасл-апон-Тайн, а звідти дістався потягом до Йорка й потому до Доддінґслі. Із Доддінґслі він приїхав таксівкою до Бішоп-Лейсі.

Ага! Саме таке я й припускала.

– Ваша правда, – погодилась я. – А Пембертон – чи його слід називати Бобом Стенлі? – їхав слідом за ним, лише ненадовго затримався в Доддінґслі. Він зупинився у «Веселому кучері».

Одна брова інспектора Г’ювітта, немов кобра, поповзла догори.

– Он як? – промовив він, занадто недбало. – Звідки ти знаєш?

– Я зателефонувала у «Веселий кучер» і поговорила з містером Клівером.

– Це все?

– Вони були там разом, достоту так, як під час убивства містера Твайнінґа.