Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 163

Чи бачила Фелі їх укупочці? Гадаю, що ні, бо ж вона й далі торохтіла про те, як вони мене рятували. Якби вона їх запримітила, я могла б побачити на власні очі сільську чубанину – із вискубуванням волосся й зубами, які вони б випльовували, як випльовують соняшникову лузгу. Якось Даффі сказала мені, що, коли справа доходить до добрячої лайки, зазвичай перший удар – за дочкою сквайра, і ніхто ліпше за мене не знає, що Фелі здатна на це. Так що я, не тамуючи гордощів, заявляю, що в мене вистачило самовладання – і сміливості – непомітно передати Неду на мигах своє схвалення.

Задні дверцята «воксгола» відчинились, і звідти вигулькнув інспектор Г’ювітт. Одночасно детективи-сержанти Ґрейвс і Вулмер вибрались із передніх сидінь і напрочуд делікатно стали на землю.

Сержант Вулмер попрямував туди, де Доґґер тримав Пембертона, міцно й немилосердно скрутивши його, через що той виглядав, наче статуя Атласа, котрий зігнувся, тримаючи світ на своїх плечах.

– Зараз я розберусь із ним, сер, – сказав сержант Вулмер, і за мить я почула, як клацнули нікельовані кайданки.

Доґґер простежив очима за Пембертоном, котрий, згорбившись у три погибелі, поволікся до поліцейської машини, потім повернувся й неквапно підійшов до мене. Коли він наблизився, Фелі схвильовано сказала пошепки мені на вухо:

– Це Доґґер здогадався використати батарею від трактора, щоб завести «ролс». Похвали його, не забудь.

І вона, відпустивши мою руку, відійшла.

Доґґер стояв переді мною струнко. Якби він зараз мав капелюха, він би бгав його. Ми стовбичили й дивились одне на одного.

Я не хотіла починати дякувати з базікання про батареї. Я хотіла сказати які-небудь правильні слова: сміливі слова, про які Бішоп-Лейсі говоритиме роками.

Темна постать перед фарами «воксгола» привернула до себе мою увагу, позаяк вона на мить затінила Доґґера й мене. Немов вирізана з картону, знайома чорно-біла фігура маячіла на тлі сліпучого світла – тато.

Він почав був повільно, майже несміло продиратись до мене. Але, коли помітив Доґґера побіля мене, зупинився і, неначе зміркувавши про щось життєво необхідне, повернувся перемовитись з інспектором Г’ювіттом.

Міс Кул, поштмейстерша, люб’язно мотнула до мене головою, однак трималася осторонь, немов я була іншою Флавією – уже не тією, котра – невже це було всього два дні тому? – купувала в неї в цукерні солодощів на один шилінг і шість пенсів.

– Фелі, – сказала я, – зроби мені ласку: полізь до ями й знайди мою носову хусточку. І дивись не впусти те, що в неї загорнуто. Твоя сукня все одно вимастилась, так що їй уже все одно. Будь гарною дівчинкою.

Щелепа Фелі відвисла на ярд, і в мене миттю промайнуло в голові, що зараз вона дасть мені зуботичину. Її обличчя зашарілось і стало такої барви, як її губи. Але вона крутнулась на підборах і щезла в мороці ремонтного гаража.

Я обернулась лицем до Доґґера, збираючись промовити фразу, яка незабаром стане класикою, але він випередив мене:

– Гай-гай, міс Флавіє, – спокійно сказав він, – здається, сьогодні буде файний вечір, еге ж?