Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 120
Алан Бредлі
– Ви бачили полковника де Люса минулого вечора? У Гінлі?
– Атож, – відповіла я. – Я вирушила туди на велосипеді. Я ж тобі сказала, що з ним усе гаразд. Хіба ти не пам’ятаєш?
– Ні, – сказав Доґґер і похитав головою. – Часом мені несила згадати.
Чи могло так статися? Чи міг Доґґер надибати на Горація Бонепенні десь у будинку чи на городі, почубитися з ним і загнати його на той світ? Це був нещасний випадок? Або щось більше?
– Розкажи мені, що трапилось, – попрохала я. – Розкажи мені все, що зможеш згадати.
– Я спав, – сказав Доґґер. – Почув голоси – гучні голоси. Устав і пішов до кабінету полковника. Коло дверей хтось стояв.
– Це була я, – перебила я. – Я стояла в холі.
– Це були ви, – повторив Доґґер. – Ви були в холі.
– Атож. Ти наказав мені забиратися.
– Я так сказав? – здивувався Доґґер.
– Аякже, ти сказав мені повертатися до ліжка.
– З кабінету вийшов чоловік, – раптом промовив Доґґер. – Я сховався за годинником, і він пройшов якраз обіч мене. Я міг би доторкнутися до нього.
Мені було цілком ясно, що він розповідає про те, що сталося після того, як я пішла спати.
– Але ти не… не займав його?
– Ні, тоді ні. Я вирушив услід за ним до саду. Він мене не помітив. Я крадькома йшов за ним попід стіною за оранжереєю. Він стояв на грядці з огірками… щось їв… був схвильований і розмовляв сам до себе… лаявся… по-моєму, не бачив, що зійшов зі стежки. А потім був феєрверк.
– Феєрверк? – не повірила я своїм власним вухам.
– Ну ви тямите, вогняні колеса, ракети й різна всячина. Я подумав, що в селищі свято. Надворі червень. Вони часто справляють свята в червні.
Жодного свята не було, у цьому я мала певність. Я б воліла проволочитися пішки вздовж усієї Амазонки в дірявих тенісних черевиках, ніж проґавити нагоду смолити кокоси в тітоньки Саллі та наїстися досхочу карамельних тістечок і полуниці з вершками. Ні, я завжди прознавала, коли на носі свято.
– І що було потім? – запитала я. Подробиці ми з’ясуємо згодом.
– Мабуть, на мене наліг сон, – сказав Доґґер. – Коли я прокинувся, я лежав на траві. Було мокро. Я встав і пішов у ліжко. Почувався недобре. Напевно, у мене був черговий… епізод. У мене вилетіло з пам’яті.
– І ти гадаєш, що під час нападу міг убити Горація Бонепенні?
Доґґер понуро хитнув головою. Він доторкнувся до потилиці.
– Хто ще був там? – запитав він.
Хто ще був там? Де мені вже доводилося чути це? Звісна річ! Адже ж інспектор Г’ювітт промовив ті самі слова.
– Опусти голову, Доґґере, – попрохала я.
– Даруйте, міс Флавіє. Якщо й скоїлося вбивство, то це було проти моєї волі.
– Опусти голову.
Доґґер зісковзнув у кріслі й подався головою вперед. Коли я відгорнула його комірець, він тіпнувся.
На шиї, якраз за вухом, був страшенно великий багряний синець, що формою й розміром нагадував підбор. Доґґер шарпнувся, коли я доторкнулася до нього.
Я аж цикнула.
– Феєрверк, хай луснуть мені очі! – сказала я. – Ніяких феєрверків не було. Тебе добряче оперіщили. І ти ходиш із цим синцем на шиї уже два дні? Він має скажено боліти.