Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 119
Алан Бредлі
Я простягнула руку й доторкнулася до його долонь, від чого вони зразу ж заспокоїлися. Я помітила – дарма що рідко вживала цих знань, – що часом дотик промовистіший, ніж слова.
– Пароль? – запитала я, переплела пальці й поклала руки на голову.
Щось із п’ять з половиною секунд Доґґер безтямно дивився, потім його зціплені щелепи повільно обм’якли й він майже всміхнувся. Як саморух, він зчепив пальці й повторив мій жест.
– Він крутиться на язиці, – затинаючись, сказав він, далі докинув: – Згадав. Миш’як.
– Дивись не проковтни його, – відповіла я. – Це отрута.
Вочевидь покликавши на поміч виняткову силу волі, Доґґер витиснув на вустах усмішку. Ритуал було дотримано належним чином.
– Заходь, друже, – сказала я, широко розчинивши двері.
Доґґер зробив крок усередину й закляк у подиві, немов неочікувано потрапив до лабораторії алхіміка в стародавньому Шумері. Він так давно не потикався до цієї частини будинку, що забув, як виглядає це приміщення.
– Так багато скла, – тремтячи, зауважив він.
Я висунула старий віндзорський фотель Тара з-за столу, притримуючи його, доки Доґґер не вмостився між дерев’яними підлокітниками.
– Сиди. Я приготую якого-небудь питва.
Я налила води до чистої колби й поставила її на сопло пальника Бунзена. Доґґер украй здивовано дивився, як пальник спалахнув, коли я піднесла до нього сірника.
– Закипає, – сказала я. – Раз-два й готово.
Велика перевага лабораторного скла – те, що вода в ньому закипає зі швидкістю світла. Я всипала до колби столову ложку чорного листя. Коли рідина стала темно-червоною, я подала колбу Доґґеру, котрий скептично на неї глянув.
– Усе гаразд, – заспокоїла його я. – Це «Тетлі».
Він обережно вмочив губи в чай, дмухаючи на озерце напою, щоб остудити його. Поки він пив, у мене промайнуло в голові, що існує причина, через яку нами, англійцями, править радше чай, ніж Букінгемський палац чи уряд його величності: опріч душі, заварювання чаю – єдине, що робить нас відмінними від мавп, – принаймні так вікарій сказав татові, котрий сказав Фелі, котра сказала Даффі, котра сказала мені.
– Спасибі, – подякував Доґґер. – Мені вже ліпше. Але я маю вам дещо сказати, міс Флавіє.
Я опустилася на край столу, намагаючись прибрати компанійського вигляду.
– Викладай як на духу, – сказала я.
– Ну, – почав Доґґер, – ви знаєте, що бувають моменти, коли я іноді… тобто час від часу в мене трапляються…
– Звісно, я знаю, Доґґере, – була моя відповідь. – Ми всі знаємо, еге ж?
Він пустив очі під лоба, наче корова в загоні на бойні.
– Я думаю, що міг дещо зробити з деким. А тепер вони прийшли й заарештували за це полковника.
– Ти маєш на думці Горація Бонепенні?
Дзенькнуло скло – це колба впала з рук Доґґера на підлогу. Я видобула ганчірку й незрозуміло нащо витерла його цілком сухі руки.
– Що вам відомо про Горація Бонепенні? – вимогливо запитав він, міцно схопивши мене за зап’ясток. Якби це не був Доґґер, я б перелякалася.
– Мені відомо про нього все, – відказала я й спробувала обережно розціпити його пальці. – Я добула відомості про цю справу в бібліотеці. Мала розмову з міс Маунтджой, і минулого вечора тато розповів мені історію від початку до кінця.