Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 116

Еч, тож-то-бо й є! Ти хитра маленька лисичка, Флавіє!

– Тата затримали в місті.

– О, я не думаю, що такі речі тобі цікаві. У мене кілька морочливих питань, що стосуються дренажної системи й закону обгороджування громадських земель. Я сподівався внести апендикс про архітектурні зміни, що їх внесли в XIX столітті Ентоні й Вільям де Люси. Щось на кшталт «розколеного будинку» і таке інше.

– Я чула, що апендикс видаляють, – сказала я одним духом, – але це вперше, щоб його вносили.

Навіть із сопливим носом я можу нападати й захищатися нарівні з майстрами своєї справи. Вологе оглушливе чхання спаскудило все враження.

– Може, я зайду й швидко розглянуся? Зроблю кілька записів. Я нікого не потурбую.

Я намагалася згадати синоніми до слова «ні», і тут почулося ревіння мотора, і між деревами в глибині алеї вигулькнув Доґґер за кермом нашого старого трактора, він віз компост на город. Містер Пембертон відразу ж помітив, що я перевела погляд за його плече, і обернувся й собі поглянути. Забачивши Доґґера, який їхав у наш бік, він привітно помахав.

– Це старий Доґґер, еге ж? Вірний слуга сімейства?

Доґґер сповільнив рух, озираючись, щоб розчовпати, кому махав Пембертон. Нікого не вгледівши, він зняв капелюх, немов на знак привітання, потім почухав голову. Виліз із-за керма й поплентався лужком до нас.

– Маю сказати, Флавіє, – дивлячись на годинник, заявив Пембертон, – що я трохи загубив лік часу. Я обіцяв своєму видавцю зустрітися в Незер-Ітон, щоб кинути оком на гробницю, доволі рідкісну, там видно обидві руки. Надзвичайна огорожа. Він схиблений на гробницях, старий Кваррінґтон, так що я ліпше не буду зраджувати його надій. Інакше «Могили й удатна архітектура» Пембертона так і нидітимуть у фантазіях автора.

Підхопивши свій рюкзак, він хвацько спустився сходами, потім на мить зупинився на розі будинку, щоб заплющити очі й удихнути на повні груди підбадьорливого вранішнього повітря.

– Моє шанування полковнику де Люсу, – сказав він і подався геть.

Доґґер зачовгав сходами, неначе він не виспався.

– Відвідувачі, міс Флавіє? – запитав він, знімаючи капелюха й рукавом обтираючи чоло.

– Якийсь там собі містер Пембертон, – відповіла я. – Пише книжку про сільські садиби чи могили чи щось такого штибу. Хотів поговорити про Букшоу з татом.

– Не думаю, щоб я чув це ім’я, – сказав Доґґер. – Але з мене кепський читач. А втім, міс Флавіє…

Я чекала, що він прочитає мені проповідь, донесхочу пересипану алегоріями й прикладами, від яких кров холоне в жилах, про згубність розмов із незнайомцями, але ж ні. Замість цього він удовольнився тим, що помацав криси капелюха вказівним пальцем, і ми в парі постояли, дивлячись на лужок, немов двійко корів. Звістка відправлена – звістка прийнята. Добрий старий Доґґер. Такеньки він настановляє на добрий розум.

До речі, саме Доґґер терпляче навчав мене відмикати замки. Одного разу я надибала на нього, коли він морочився з дверима оранжереї. Він загубив ключа під час одного зі своїх «епізодів» і намагався подужати замок за допомогою зігнутих зубців спочилої в Бозі виделки, яку знайшов у квітковому горщику.