Читать «Талiсман» онлайн - страница 18

НІЧ і ДЕНЬ, МІСЯЦЬ і СОНЦЕ; ТЕМРЯВА і СВІТЛО, і саме темношкірий чоловік був утіленням світла. Залишивши позаду охайні готельні сади, Джек начебто подолав свій страх, але варто було думкам зайти так далеко, як він знову заволодів ним… Джек відірвав ноги від землі й помчав.

2

Малий побачив Спіді за сірим і облупленим приміщенням з автоматами — Лестер сидів навпочіпки й обмотував ізоляційною стрічкою товстий дріт, схиливши сріблясту голову майже до самого пірса; його кістлявий зад випинався зі зношених зелених робочих штанів, а запилюжені підошви черевиків скидалися на двійко поставлених вертикально дощок для серфінгу. І тут Джек збагнув, що навіть гадки не має, що хотів би сказати доглядачеві, та й чи збирався він щось узагалі казати. Спіді ще раз обкрутив дріт чорною стрічкою, кивнув, дістав із кишені робочої куртки обшарпаний ніж фірми «Палмер» і з хірургічною точністю відрізав шматок липкої смужки. Джек утік би й звідси, якби міг — зрештою, він прийшов і заважає людині працювати, та й це справжнє божевілля: думати, що Спіді допоможе йому. Яку допомогу може запропонувати літній доглядач порожнього парку розваг?

І тут Спіді повернув голову — абсолютно щира гостинність відбилася на обличчі старого, коли той побачив Джека. На тлі глибоких зморшок засяяла привітна усмішка — і Джек відчув, що йому раді.

— Джеку-Мандрівнику, — мовив Спіді. — Я вже став бояцця, шо ти цураєшся мене, а ми ж тільки оце стали друзяками. Радий знову бачити тебе, синку.

— Ага, — відповів Джек. — І я радий тебе бачити.

Спіді сховав ніж назад у кишеню сорочки і випростав кістляве тіло так плавно й навіть атлетично, що, здавалося, був легким, як пір’їнка.

— Уся ця місцина, куди не глянь, розвалюєцця, — сказав він. — Я тіко час від часу підрихтовую теє все, аби воно могло працювати більш-менш ловко. — Він змовк посеред речення й уважно зазирнув Джекові в обличчя. — Шось мені здаєцця, шо старий добрий світ став не таким уже й добрим. Джека-Мандрівника тривожить купа клопотів. Еге ж?

— Угу, якось так, — почав був Джек, усе ще гадки не маючи, як розповісти про те, що його хвилює.

Він просто не міг укласти все у звичні речення, адже звичні речення завжди все раціоналізують. Один… Два… Три… А світ Джека більше не вкладався в ці чіткі класичні рамки. І все невисловлене важко тиснуло йому на груди.

Хлопчик безпорадно глянув на високого худого чоловіка. Спіді глибоко запхав руки в кишені, його густі сиві брови сходилися на глибокій вертикальній зморшці між ними. Очі Спіді — такі світлі, майже безбарвні — звелися від пухирчастої фарби пірса й зустрілися з поглядом Джека — і несподівано хлопцю знову покращало. Він і сам не знав чому. Спіді, здавалося, умів передавати емоції безпосередньо йому: ніби вони познайомилися не тиждень тому, а на багато років раніше; ніби між ними було щось вагоміше, ніж кілька слів у безлюдній галереї ігрових автоматів.

— Гаразд, годі вже роботи на сьогодні, — сказав Спіді, зиркнувши в напрямку «Альгамбри». — Перестараюся — і просто перепаскудю все. Певно, ти ще не був у моєму офісі?